Глава 11

Нарешті вихідний! Я вирішила провести його максимально корисно для себе. Осіння прохолода дозволяла прогулятися по місту і зайти до моєї улюбленої кав’ярні. Тож, плани на день було складено, лишалося тільки виспатися досхочу і зібратися. Так я і зробила!

• Вікусь, я на роботу! – почула крізь сон голос сестри, що забігла до моєї кімнати.
• Угу, - промугикала  відповідь і знову міцно заснула.

Прокинулася лише біля 11.00. Повільно пройшла до ванної кімнати, щоб душ допоміг прокинутися остаточно. Поснідавши, пішла одягатися. На вулиці було похмуро, лише інколи крізь густі хмари пробивалося сонячне проміння, нагадуючи, що нещодавно минуло літо, але сонце не здалося і ще дарує перехожим своє тепло.

Одягнувши синій плащ, огорнула шию шарфом і попрямувала на вихід. По дорозі до кав’ярні, вирішила зайти до парку і посидіти в повній тиші, насолоджуючись природою, яка була повністю покрита осінніми барвами. Я не пожалкувала, що опинилася тут, бо все навколо і справді радувало очі, вітер шепотів, що життя прекрасне і все буде дуже добре. Присіла на лавку і заплющила очі. Я не помічала нікого, були лише природа і я. А мені більше і не потрібна була ніяка компанія. Ця мить задоволення і щастя повністю заполонила мене, що я і не помітила, як біля мене хтось присів. Посміхаючись від задоволення, розплющила очі і помітила знайомого -незнайомця.

• Насолоджуєтесь осінніми краєвидами? – запитав хлопець з сірими, неначе сталь очима.

Посмішка зникла з обличчя і щоки запалахкотіли червоною фарбою. Слова розгубилися в голові, хоча при зустрічі мені хотілося багато що йому сказати. Але… не змогла. Він був одягнений у чорний плащ, темно – синю водолазку і чорні брюки. Цей лук надавав йому певної харизми і вишуканості, темне волосся гарно зачесане назад, було довшим за звичайну стрижку. Красунчик! Лише холодний погляд наводив страх і магнітом манив до себе, пронизуючи наскрізь.

• Мене звуть Нікіта, - протягнув руку для знайомства і щиро посміхнувся.
• Віка, - відповіла.
• Ми з Вами бачилися у ресторані, здається.
• Ах, так, - засоромилася і відвела погляд. – Так, я б хотіла Вам подякувати, що врятували мене тоді. Якби не Ви, навіть не знаю, щоб вони зі мною зробили.
• Немає за що дякувати, так би вчинив кожен нормальний чоловік. Жінок потрібно захищати, а не кривдити. Але в теперішній час, все навпаки.

Я поглянула на нього і помітила, як по його обличчю заходилися скули. Видно було, що хлопець сердився. Вирішила перевести розмову в трішки спокійніше русло.

• Вам також подобається прогулюватися парком? – посміхнулася і поглянула уважно на нього.
• Дуже, - наші погляди зустрілися, - але більше надаю перевагу відпочинку у лісі. Там дійсно зараз  дуже красиво.

Він уважно дивився мені в очі і я помітила, як хлопець із захватом почав розповідати про лісові краєвиди і в очах запалахкотів якийсь невідомий вогник.

• Різнобарвні дерева стоять навколо і милують перехожих своїм виглядом. А гриби… своїм запахом заполонили весь ліс. Ви любите збирати гриби?

Я знітилася від його наполегливого погляду і відвела очі.

• Я … не дуже вправний мисливець за грибами. Ми лише з ма..

При згадці про маму, одразу ж замовкла.

• Вибачте, щось я розговорилася. Мені вже час іти.

Я встала, але його рука ковзнула до моєї.

• Вибачте, що заговорив Вас, можливо, якщо Ви не проти, вип’ємо кави?

Я завагалась, бо не знала, як себе поводити у кафе з такими гарними і багатими чоловіками, а по його вигляду можна було одразу ж сказати, що він не бідний перехожий.

• Не знаю, що Вам відповісти, - задумалася, але його рука стисла сильніше мою.
• Погоджуйтесь, Віко, - з жалістю в голосі промовив Нікіта, - обіцяю лише кава і нічого більшого.

Мене Оля вб’є, коли дізнається з ким я була. Але, він мені дуже сподобався, тому хотілося продовжити нашу розмову. Думаю нічого поганого в цьому не має.

• Добре, - подивилася на нього і повільно забрала свою руку, - тільки не на довго, бо маю ще справи.

Він задоволено посміхнувся.

• Скільки скажете!

Ми повільно пішли через парк і на виході, він галантно відчинив дверцята свого позашляховика і я зайняла сидіння. Машина повільно рушила.

• Ви любите швидкість, Вік? – поглянув на мене, чим завів мене в ступор.
• Швидкість? – перепитала, - Не знаю. Перегони точно не для мене. А Ви?
• Люблю, - відповів одразу ж, - не думайте, що я якийсь камікадзе - ні, просто це мій особистий спосіб відпочинку.
• Можливо, якби спробувати, тоді я б точніше відповіла, але… на жаль чи на щастя, я ще не пробувала так прокататися.
• А хотіли б? – повільно повернув за ріг.
• Я про це не думала, хоча… не знаю. Якщо чесно, - наважилася промовити, - я боюся.

Посмішка не зникла з його обличчя.

• Думаю, Вам потрібно спробувати. Згадуючи, як Ви відважно захистили мене, Вам обов’язково сподобається.
• Сумніваюсь.