Глава 14

Які ж ми, люди дивні створіння! Кожен із нас наповнений безліччю таємниць, які думаємо, ніхто ніколи не розгадає. Але, це не так. Адже, привиди минулого мають властивість повертатися в той момент, коли їх ніхто не чекає.

Я ніколи не хотів, навіть боявся таких зустрічей. Бо, людина, яку я покохаю дізнавшись про мій спосіб життя, не зрозуміє його, а ще страшніше зненавидить і покине. А я цього не хочу! Тому, кожен раз намагаюся робити свою роботу досконало, щоб таких зустрічей у майбутнього було мізер.

Компанія, яка сиділа на початку залу одразу ж дала зрозуміти, що щось не так. Віка поглянувши на них, стала якась перелякана і дуже розсіяна. Що ж, цікаво,хто ж там був такий незвичайний для неї? Потім, коли ці дві знайомі їй постаті підійшли до нас, картина почала помаленьку малюватися. Я зрозумів, що це її давні знайомі, можливо навіть подруга і колишній. Не може цього бути, але це було так. Коли він почав їй говорити різноманітну гидоту, мені ставало все більше і більше її шкода. Скільки ж потрібно мати терпіння, щоб витримати все, що той хлопець їй говорив. Я тримався з останніх сил, щоб не набити йому пику, але намагався більше дізнатися інформації, та й Віці це не дуже б сподобалося. Останньою краплею терпіння було те, коли він почав її торкатися! Я не стримався і вирішив захистити її, бо це був мій обов’язок, захищати ту, яка мені не байдужа. І не важливо, що сили були не рівними, бо його друзі намагалися допомогти тому хлопцеві натовкти мені пику, мене це ніколи не лякало, найбільше я хвилювався за неї. Як моя Віка, сприйме цю бійку? На щастя, все закінчилося дуже швидко і вони пішли. Захвилювали слова дівчини – подружки, яка була з ним. А я переконаний, що її слова були правдивими і моїй Віці загрожує небезпека. Я не міг подумати, що так швидко мені доведеться її рятувати.

Я вирішив відвезти її до мого місця самотності. Мені дуже хотілося показати їй це урвище, бо нутром відчував, що їй сподобається, так і я облюбував це місце. Дика природа, темрява і відкрите зоряне небо, яке можна обхопити руками. Віці сподобався місяць, який сьогодні був особливо величезним. Ця невимушена обстановка надихала нас на романтику. Я не пручався цьому, бо ця дівчина подобалася мені і хотілося якнайшвидше пригорнути її до себе і вдихнути той приємний, солодкий аромат, який манив до себе. Так і сталося! Але, в один момент я її ледве не втратив.

• Хапайся за  другу руку! – крикнув Віці,  коли вона повисла на одній руці, зісковзнувши прямісінько в урвище.

Я каявся, що привіз її сюди, чому не кудись інше, а саме сюди. Йолоп!

• Не можу дотягнутися, Нік! – з останніх сил кричала.

Коли вона падала, я опинився на землі, своєю рукою схопивши її за руку. Я підтягнувся ближче до урвища, щоб вона мала змогу схопитися за другу руку. У неї ніяк не виходило і тільки на останніх силах, ривок, і я схопив її за кінчики пальців.

• Повільно підтягуйся! – намагався спокійно їй говорити. – Помаленьку, не спіши.
• Я намагаюся, - заледве дихаючи чув її голос.
• Ось так, молодець.

Я щосили рвонув і вона на половину свого тіла опинилася на моєму боці.

• Молодець, крихітко, - обхопив її. – Ось ти і вибралася.

Я витягнув її повністю і ліг біля неї важко дихаючи.

• Дякую, - прошепотіла і сльози забриніли на очах. – Я ж говорила, що від мене одні неприємності.
• Не говори дурниць, Вік, - заспокоював її. – Я ж тебе знову врятував?
• Так. Ти – мій янгол – охоронець.
• І завжди буду таким.

Віддихавшись, ми встали і обійнялися.

• Думаю пригод на сьогодні достатньо, - промовила вона, - поїхали додому.
• Тільки – «за».

Посміхнувшись, підійшли до мотоцикла і я його завів. Ми були дуже брудні, але це хоч трішки веселило. Вмостившись, ми повільно рушили. Віка притиснулася до мене і я повністю розчинився в ній. Настрій піднісся і хотілося летіти, але ми майже летіли, бо на такій швидкості з якою ми їхали, навіть птахи ніколи не літають. Але, моя маленька дівчинка не злякалася! Під’їхавши до її будинку, я допоміг дівчині злізти з нашого сталевого друга і ми опинилися навпроти один одного. Ми подивилися на себе і почали сміятися, бо були схожими на двох поросят.

• Ти смієшся з мене? – не міг стримати сміх.
• Так, - гиготіла Віка, - а ти, з мене?
• Так! – підтвердив свої слова. – Думаю, варто зупинитися, бо я лусну.
• Давай на один, два, три і зупиняємося.

Ми разом промовили ці слова і на секунду заспокоїлися. Але, лише на секунду.

• Думаю, варто розійтися по своїх будинках, - запропонувала дівчина.
• Вибач, що затримую тебе, просто ніяк не хочеться відпускати.

Я підійшов ближче до неї і обійняв. Ми мовчали, лише дивилися один одному в очі. Я нахилився, щоб її поцілувати, але завібрував телефон.

• Алло, - промовила Віка. – Оль, не починай я вже біля будинку. Все знаю і йду додому. Не нервуйся, я зможу рано прокинутися.

Вона відімкнула телефон і притиснулася до мого тіла.

• Вибач, але я повинна йти. Дякую за такий прекрасний вечір і порятунки.
• Це ти вибач, тобі напевне завтра на роботу? – запитав Віку огорнувши її руками.
• Так, тому сестра і нервує, думає, що не зможу зранку прокинутися.
• Біжи додому і не змушуй сестру нервувати, - взяв її обличчя у свої руки. – До зустрічі!