Глава 3

Емма

Вирівнююсь та звільняю місце біля себе для Філа. Навпроти всідаються Саймон, Джеремі та Ребекка.

– Біля вас іще є місце, воно для Хлої, – каже Джеремі, а я закочую очі. Ця дівчина... нарване стерво. От справді, не встигла я ще вжитись у їхній компанії, як уже щось зробила «не так». Та знаєте, як то кажуть, жаль, що пофіг.

Єдиний плюс того, що ця дурепа сяде біля нас це те, що я підсунулась впритик до Філа, який, чомусь, з першої секунди викликав захват у мене. Люблю хлопців старших за себе. Вони, як на мене, більш свідомі, можуть самі забезпучувати себе й тим самим  показують свою мужність й незалежність.

– Ван момент! – Саймон трохи відсунувся й, вставши, пішов до стола й взяв кілька пляшок. – Це нам знадобиться.

– Посунся! – раптом хтось штовхає мене в плече і я буквально ледь не падаю, та руки Філа вчасно підхоплюють мене.

Ну звісно, Хлоя!

– Ще більш по-дитячому не могла вчинити? – кажу й беру стакан з рук Саймона, який уже налив туди рідину.

– Так, я починаю, – каже Джеремі, а я зацікавлено споглядаю на нього. – Я ніколи не сідав за кермо, коли був під дією алкоголю.

Я побачила погляд Саймона, коли Джеремі це сказав. На маленьку секунду, але мені здалось, що співчуття було у ньому. Хм, гаразд, може примарилось.

Хлоя, Саймон та Філ потягнулись за стаканом. Що ж... Здається, не такий вже ти і хорошенький.

– Гаразд, моя черга! – заявляє Саймон. – Готуйте свої стакани, народ, бо, впевнений, зараз вип'є кожен. – хм, цікаво, чого ж такого міг ніколи в житті не робити цей Саймон, щоб робив кожен із нас.

– Не тяни резину, чувак! – Джеремі дивиться на нього з цікавістю.

– О-окей, – всміхається той і виставляє свої руки наперед себе. – Я ніколи не... дарував подарунку людині, з якою зустрічався, – боже, що? Справді?

– Тобто... – зі смішком мовлю я. – Ти хочеш сказати, що ніколи не дарував подарунків? Ніколи не відчував цього захвату в той момент, коли людина відкриває величезну яскраву коробку, в очікуванні чогось грандіозного, а в ній виявляється ще одна коробка, а в тій ще одна і ще, і ще... аж доки не добереться до пакунку завбільшки з мій кулак, в якому виявиться якась нікому не потрібна дрібничка? Справді, Саймон?

– Ні, Еммочко, — як він мене назвав? – я наголосив на тому, що не робив цього тільки для людей, з якими зустрічався.

– Ох, Саймончику, – перекривляю його ж. – Тоді мені тебе шкода. – швидко беру зі столика алкоголь та заливаю в себе цілий стакан одним разом.

Усі ззаду за мною роблять те ж саме.

– Що ж, Еммочко, чим ти нас здивуєш? – Саймон уїдливо сміється, а я починаю реготати з його фейсу, який надто смішно викривляється й корчить кислу міну.

Чесно, знаю його кілька годин, а наче кілька років. З нього можна злобно пожартувати, та це не буде сприйнято надто серйозно. Він буде уїдливо перекривляти моє ім'я, імовірно, знаючи, що мені це капець як не подобається та натягати невинну посмішку, коли каже якесь гостре слівце. Але це не буде переходити рамок особистого. Знаєте, а він починає мені подобатись.

– Я ніколи не каталась на велосипеді, – кажу це буденним тоном, та враз ловлю здивований погляд на собі. І не один, до речі.

– Справді? – мовить Джеремі й примружує очі. Ой, вибачте, я забула, що ще він тут є. Цей хлопець теж доволі непоганий. Хоча, визнаю, ще той ідіот. Напевно, на перший погляд може здатися, що за цим алкоголем та постійними вечірками він світа білого не бачить, та чомусь... мені здається, що це неправда. Знаю, що я у статусі «ніхто», та думки чомусь самі випередили мене.

– Так, хочете вірте, хочете ні, та скільки б разів я не пробувала це робити, ніяк не виходить. Тож уже давно ця справа закинута і до неї я не повертаюсь.

– Тобто... Ти хочеш сказати, що ніколи не каталась на велосипеді? Ніколи не відчувала цього захвату, коли мама чи тато, чи, може, друзі з двору садять тебе на сідло, притримують ззаду, а коли в тебе починає виходити – відпускають, брешачи тобі, що досі тримають. А потім, коли ти усвідомлюєш, що вони все-таки вже давно відпустили тебе, то з громом валишся на асфальт, який радісно приймає твою пику й залишає на ній не один слід? Справді?

– Саймон, ти використав проти мене мою ж зброю, так не чесно! – весело додаю я. – Філ? – дивлюсь на хлопця, передаючи йому естафету.

– Я ніколи не... стрибав з парашутом.

Беру стакан та знову осушую його до дна. Ой, так і сп'яніти можна.

– Справді? — поцікавилась Ребекка, пропалюючи мене сповненим цікавості поглядом.

– Так, і це було одне з найкращого, що я робила у своєму житті. Екстрим це безсумнівно моє.

– Я б уже в штанці наклав, – весело проказує Саймон. 

– Це не страшно, якщо чесно... Страшно тільки зробити крок. Усвідомити, що зараз ти впадеш і полетиш прямо на землю. А за цим усвідомленням стоять ще й думки, що парашут не розкриється, або я невдало приземлюсь, чи може прилечу в якусь річку й потону. А коли ти уже летиш – немає часу думати. Мозок наче вимикається. Є лише ти, небо і неймовірні краєвиди, які відкриваються твоєму оку. Таке неможливо забути.

Слідом за Філом естафета перейшла Хлої, яка, як завжди, нічого розумного не змогла придумати й Ребецці, у якої, здається, режим «веселитись» увімкнений двадцять чотири на сім.

– Та-а-ак, а тепер час відриватися! – весело скрикує Саймон, коли ми уже дограли нашу гру-знайомство. Мда, напевно, завданням у ній було споїти мене, бо що-що, а це в них вийшло на всі сто. – А зараз усі піднімаємо свої дупи з лежаків і нумо танцювати!

Ми всі прямуємо до виходу із заднього двору. Ребекка хапає мене за руку й буквально затягує у кімнату, повну сп'янілого натовпу й щось кричить мені, та я її майже не чую.

Повільно віддаляюсь від дівчини й кружляю між людьми, яким явно поки немає вісімнадцяти. А деяким, здається, вже поза двадцять. Ну так, не будемо забувати, що це вечірка Філа.

Коли чую свою найулюбленішу пісню, мені наче дах зриває. Гуд бай, бажання кудись змитись! Тільки не сьогодні. І тільки не тоді, коли я на такій крутій вечірці.