Шанс

Глава 4. Розмови, страхи і залицяння

   Кабінет, який я ділила з Наткою, зустрів мене дзвінкою тишею, що бувало вкрай рідко, оскільки ми з Лисецькою мовчати довго не могли, навіть, коли працювали, все одно, щось та й обговорювали і нам це аж ніяк не заважало. Але зараз я тут знаходилась одна і це було чудово, тому що після таких грандіозних новин мені потрібен був час, щоб все це переварити. А так як, Ната відправилась на війну, ну точніше на ту саму екскурсію для нових співробітників, щоб їм добре жилося, то у мене якраз випав момент, аби зібрати свої думки в одну кучу. Правда, одного я не розумію, як це Натці не взбрело в голову потягти на екскурсію і мене. Хоча… Ні, знаю. Цього разу, як би то дивно не звучало, мене врятував містер Генріх, якому ну дуже захотілося знати, коли я закінчу редактуру класичного твору, того самого, до речі, яким я сьогодні вже намагалася займатися. Я йому твердо пообіцяла, що завтра на його столі будуть готові папери, тому щось мені підказує, що спати я сьогодні не буду.

   Але  все на що я була здатна в цю секунду, це просто всістися в своє крісло, підперти голову руками і важко, і зовсім трішки жалібно зітхнути. Ні, я не плакала і навіть натяку на сльози не було. Це плюс. Напевно, єдиний плюс у всій цій ситуації. Тому, що як жити далі і працювати з Ним під одним дахом – я не мала жодного поняття. Однак, дещо дивне було в цьому всьому, брешу, не одне. По-перше, мене не покидала думка, яким магічним способом вони тут опинились, це просто ніяк не вкладалось в моїй голові. І думати, що це просто збіг обставин – не варіант, такого не може бути. Не вірю і крапка! А по-друге, мене тривожить те, що Натка знову піддасться чарам Горського. І як її потім витягувати, я не знаю. Два роки тому, посприяв реабілітації Лондон. А що буде далі відомо лише Долі, яка здається, вирішила подарувати нам чотирьом ще один шанс. Але шанс на що: пересилити себе і вистояти проти них, чи це натяк на, що ще все можна повернути і забути про два роки розлуки. Не знаю, я вже нічого в цьому житті не знаю. І це мене лякає, невідомість – найгірше, що тільки може бути.

  За такими філософськими роздумами мене і застала Ната, яка повернулася з «екскурсії». Ну як повернулася, влетіла фурією в кабінет так, що дверима гримнула об стіну і вікна почали тріскатися від її крику.

- НЕНАВИДЖУ! Прибила би і підборами ще зверху потопталася! – сіла в своє крісло і почала крутитися в ньому.

   Поганий знак, дуже поганий. Тому я так, легенько, почала допитуватися, що ж такого натворили наші давні знайомі за такий короткий період часу, що довели Натку до стану, коли вона стає дуже кровожерливою.

- Натік, що натворили ці два представники зоопарку, га?

- Що натворили? Що натворили? Я тобі зараз розповім! Обирай з чого починати: з обіймів, чи із запрошення в ресторан? – Лисецька вскочила зі свого місця і почала вимірювати кімнату кроками, при  цьому топаючи як слон. А я від почутого щелепу кинула не те, що на підлогу, а на перший поверх будівлі.

- Обіймів? Ресторан? Нат, я в такому шоці, що просто розкажи спочатку, інакше ти і мене за одно приб’єш за уточнюючі питання.

- Обіймів-обіймів. І ресторан. Ресторан! Ти уявляєш, це ненормальне вирішило, що ми з ним хороші друзі і попхався мене обіймати. Думала, вріжу по пиці прямо там, при Генріху. Ну я йому покажу! Влаштую солодке життя і спеціями зверху присиплю, - вона вже не просто ходила, а розмахувала руками так, що я всерйоз боялась за те, щоб і мені фінгал у подарунок не прилетів.

-Н-а-ат, давай ти заспокоєшся трошки і все мені детально розкажеш, хочу знати все і бажано в хронологічній послідовності.

  Пройшло хвилин двадцять, не менше, коли Натка нарешті випустила пар, сіла і почала розповідати. Розповідала довго, емоційно, з нецензурними словами і найменшими деталями. Сказати, що я була в шоці від поведінки Антона, це не сказати нічого. Він просто, як ні в чому не бувало, знову увімкнув свої чари, на які Ната напоролася ще в університеті. По її словам, хлопці не змінились ні на грам. Антон такий самий ловелас, а Діма холодний і стриманий. Від цього не легше, але і не гірше, принаймні, мені хотілося вірити в це.

- Ну і вишня на нашому Лондонському торті – ці двоє запропонували відмітити в ресторані їхній приїзд. Як тобі такий фокус? – Наташа недобро усміхнулась.

- Сподіваюсь ти вказала напрямок їхнього пішохідного маршруту? – обнагліли вкрай, мало того, що приперлись, так ще й пхаються в наше особисте життя. Просто дайте мені сил це пережити!

- А то! Не сумнівайся! В усіх фарбах описала, де їх гостинно чекають з відкритими обіймами.

- Сподіваюсь, до них дійшло.

- Якщо не дійде, я детально перекажу їм маршрут ще раз. Не вішай носа, подруго, прорвемося, - ми тепло обійнялися і я повірила в те, що все буде добре. А ще у мене з’явилась одна ідейка, яка допоможе нам скинути всі сьогоднішні стреси.

   І вже рівно за годину, ми з Наткою в повній бойовій готовності прийшли в місце сили – танцювальний зал High Heels. Ці дві години пролетіли настільки непомітно і чарівно, що додому ми йшли якщо не в прекрасному, то хорошому настрої точно. І все таки, після робочого дня, ще й такого напруженого, потанцювати – те, що лікар прописав.

   Наступного ранку свій образ я продумувала набагато ретельніше, ніж зазвичай. І зупинила вибір на червоному брючному костюмі, білих лодочках і завершила це все розпущеним волоссям. Не подумайте, я не для Нього стараюсь, а для себе, точніше для своєї впевненості. Так просто легше підтримувати високий рівень самооцінки, а те, що мені це сьогодні знадобиться чомусь не мала жодних сумнівів. Та, коли побачила наряд Нати, я зрозуміла, що тактику ми вибрали однакову, ні про що навіть не домовляючись. Подруга сяяла в синій приталеній сукні і чорних мінімалістичних босоніжках.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше