Глава 8. Обхідний маршрут

    У нормальних людей ранок починається із бадьорої зарядки і смачнющого сніданку, а не з шалених перегонів галопом по всьому місту. Та це у нормальних людей, а не у нас чотирьох. У нас все, як завжди: весело, захоплююче і обов’язково з різкими поворотами сюжету.

   Отже, затор. Величезний ранковий лондонський затор, який погрожував залишити нас без роботи. Невесело, дуже невесело. Сорок п’ять хвилин ми не те що не проїхали бодай один квартал, ми ні на міліметр не зрушилися з місця. Це катастрофа! Генріх нас приб’є, а потім закопає. І гумор Горського був зараз от не в тему, ніяк не в тему. Хотілося викинути його з авто, нехай би йшов пішки, гірше від цього нікому би не було, мені так точно. А Лисецька того гляди і затанцювала б сидячи. Але він себе почував, здається, більш, ніж комфортно і тріщав так, що мене вже боліла голова.

- Гарно стоїмо, чи не так, любі друзі? – повернувся до нас з переднього сидіння і задав найтупіше питання, яке тільки можна будо придумати у нашій безвихідній ситуації.

- Тоха, будь ласкавий, стули пельку! – дякую, Діма. Ти врятував свого друга від неминучої розправи зі сторони Нати та і мене, якщо бути вже зовсім відвертою.

   І якщо до цього часу ми просто сиділи і чекали, коли нарешті це все зрушиться з мертвої точки, то, коли пролунав дзвінок мого телефону, атмосфера враз перемінилась, а я роздумувала над тим, чи є якийсь шанс не потрапити під гарячу руку Генріха. Однак, я була не настільки відсотків оптимісткою, щоб вірити дива такого масштабу.

- Нам кришка, - проскиглила Ната перед тим, як я зняла слухавку.

- Так, містер Генріх, слухаю, - єдине, що мені залишалось, це просто бути ввічливою і не сердити його ще більше, хоча більше вже, напевно, неможливо. Але ні, я його недооцінила.

- Двадцять хвилин, у вас є рівно двадцять хвилин, - це оманливий спокійний голос лякав в рази сильніше, ніж його істеричні крики вранці. – ВИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ? – гаркнув так, що я ледь не випустила телефон з рук і тепер морщилася від неприємного відчуття у вусі. І чого так горланити? Ніби я винна у тому, що авто не хоче їхати, точніше немає як. Як же ж мене все дратує, не можу!

- Мені заклало вухо від його істерик, - донеслося до мене шепіння Нати.

- Тобі заклало? Я тоді про себе взагалі промовчу, – буркнула я.

- Так, нам залишилося чотири квартали. Можна спробувати дійти пішки, - запропонував Діма. Розумна людина, одразу видно! Ніколи б не подумала, що колись так добре знову про нього подумаю.

- Поїздку все одно треба оплатити, - почулося зі сторони водія.

- Мій друг з вами розрахується, - кинув Антон і відкривши задні двері авто, витягнув Нату і вже на ходу крикнув нам з Дімою: - Я знаю обхідний короткий маршрут, за мною! – і вони обидва понеслися у невідомому напрямку.

- Оплачувати будете? – повернувся до нас наш водій.

- Будемо, - вже як по традиції, відказали ми з Рядницьким разом і так само злагоджено одразу не зовсім привітно подивились одне на  одного.

- Я розрахуюсь з вами, - у мене швидша реакція. Викуси, Дімочка.

- Не слухайте її, ось тримайте, - і протягує вже гроші. Де він їх так швидко дістав, для мене загадка. – Цього вистачить?

- Так, дякую, – ну клас, мене тупо проігнорували. Сьогодні явно не мій день. Сподіваюсь голос звучав достатньо авторитетно, коли я говорила моєму любому Рядницькому наступні слова:

- Якби не свідок, я б тебе вже давно придушила, - на ділі ж, довелось посміхатися і робити вигляд, ніби я просто запитала його, яка сьогодні погода, водій ні слова не розумів українською, що без сумнівів, було мені на руку.

- Не можу відповісти взаємністю, люба, - як ні в чому не бувало сказав мені і цим самим розсердив мене до такого рівня, що я всерйоз злякалася, аби з вух не почав йти пар. А він тим часом продовжував говорити:

- Не знаю, де літають твої думки, Катрусю. Хоча можу припустити, що десь не далеко від мене і мого шикарного пресу… - я не дослухала кінець фрази, не втрималася і дала йому потиличник, смачний такий, аж полегшало на душі, чесне слово.

- Б’є значить, любить, - мої кулаки інстинктивно стиснулися і саме це змусило його говорити по суті. Думала, цього не станеться ніколи.

- Стоп! Катюш, нагадаю: ми запізнюємося, - блін, я й забула. Він погано на мене впливає. Я вам кажу! – Тому раджу пташкою вилетіти з таксі і зі швидкістю гепарда помчатися в бік офісу, – мені двічі повторювати не довелось і вже через секунду я припустила швидше, ніж натреновані бігуни на олімпіаді, але мене неочікувано так схватили за руку, причому це ледь не закінчилось фатально: я мала запороти носом в асфальт. Та в останню секунду мене таки спіймали і вберегли від поцілунку із землею.

- Рядницький, ненормальний! – закричала я щосили. - А якби я впала?! Ти головою думаєш?! – в хід таки пішли кулаки.

- Тихо-тихо. Не кричи, на нас вже люди дивно поглядають. Я ж не винен, що ти не реагувала на мої заклики зупинитись.

- А якого ти взагалі мене хотів зупинити? Ми запізнюємося, забув? – я намагалася говорити тихше, бо на нас і правда задивлялись перехожі. Ну я б теж дивилась, якби побачила дівчину і хлопця, які обіймалися в центрі міста і при цьому чітко було видно, що вони з’ясовують стосунки.