Шанс

Глава 13. Те, чого хоче серце

   Головний офіс «Росі» вражав у самісіньке серце з першого погляду. Будівля була надзвичайною, з якого боку не глянь. Архітектор явно постарався на славу. Те, що ми бачили перед собою, ніяк не можна було назвати просто видавництвом – це був сучасний храм народження книжок, який до цього ми могли спостерігати лише у фільмах про майбутнє. Дивовижної краси і розмірів багатоповерхова будівля, повністю виповнена зі скла, чудернацької форми – ось як я можу описати те, що бачать мої очі. У мене перехопило подих, справді. Ніколи б не могла подумати, що колись так буду реагувати на якусь будівлю. Незвичайність цього місця оцінила вся наша четвірка. Навіть ніхто не говорив і не підкидав дурнуватих жартів, що було б зараз просто недоречно.

   Отже, ми пройшли в середину і... тут нас чекало неабияке розчарування. Це був звичайнісінький сірий офіс, який не вражав нічим помпезним. Шкода. У мене були надії на щось оригінальніше, таке, щоб гармоніювало із зовнішнім фасадом. Однак, це був саме той випадок, коли ззовні цукерка приваблива і спокуслива, а от всередині – нехай не кажу що.

- Ех, а я думав, тут як мінімум феї літають, - видав моє розчарування вголос Антон.

- Ага, а ельфи їм прислужують, - хмикнула Натка.

   Тільки ми з Дімою промовчали і не додали ніяких коментарів. Не те, щоб мені не було, що сказати – я просто-напросто не хотіла. А таке траплялось вкрай рідко, та дякувати всім, кому тільки можна¸ ніхто не звернув на це уваги. 

   Говорячи про зустріч і знайомство з містером Германом, то тут можна обійтися декількома тезами: нудно, стисло, конкретно по роботі. І так, мені б мало сподобатись. Я обожнюю цей стиль, називаю його справжнім професіоналізмом. Але сьогодні все йшло не так і мені немиле було все, що тільки потрапляло в поле мого зору. Та все ж, нам вдалося обговорити всі деталі нашої співпраці і більше нам тут робити було нічого. Нарешті! Можна вирватися на свободу з цих сірих і якихось неживих стін, і ковтнути свіжого весняного повітря. Наостанок нас люб’язно запросили на представлення іншої книги, яке відбудеться вже сьогодні ввечері. Доведеться йти, ми пообіцяли. Та і набратися досвіду не завадило б.  

   Але що мене засмутило найбільше, то це те, що ми так і не познайомилися з Джорджиєю Меллі. Прикро. Вона ще не прилетіла з Італії, де працює над своєю новою книгою. Супер просто. Я, може, заради неї сюди взагалі прилетіла. Образливо до сліз.

- Таксі? – запитав Діма.

- Ти ще питаєш, - Ната ніколи не страждала скромністю.

- Я пас, хочу прогулятися, - поспішила повідомити всіх, тому що мені правда зараз потрібно хоч трішечки побути на самоті.

- Тоді я з тобою, - одразу визвалася Натка.

- Ні. Натусь, ти їдь. А я пройдусь, - не знаю, певно, вона щось відчула, тому що більше не наполягала.

- Побачимось в готелі, - сказала я всім і нікому конкретно на прощання і пішла на прогулянку у компанії з самою собою.

   Я люблю гуляти. Мені подобається час від час часу бути наодинці зі своїми думками. Часто хочеться тиші, спокою і зосередженості на собі. Таке буває. Це мій нормальний стан. Він не залежить ні від чого. Просто я така, яка є. Зі своїми думками і слабкими сторонами, з якими хочеться знайомитись ближче, тим самим пізнавати свій внутрішній світ. Зробити це можна тільки під час таких пішохідних прогулянок, де ніхто тебе не знає і, відповідно, для тебе всі незнайомі. Я ціную такі моменти, вони наповнюють мене силою. А це мені зараз надзвичайно потрібно, інакше я ризикувала опинитися на моральному дні. Цього мені ну зовсім не хотілось, саме тому я зараз тут, в незнайомому місці, сама, і йду, куди ведуть ноги.

   На перший погляд, видається, що це сумно. Та насправді, мені є про що подумати. І проблема в тому, що цих думок так багато, що вони не дають мені жодного шансу зосередитись на чомусь одному.  Думаю про Діму, про наші поцілунки, про Натку з Антоном, про роботу, врешті-решт. Але і це не все. В голові раз за разом бачу одну й ту саму картину – наше розставання з Рядницьким. Згадую всі слова, сказані в той день, всі свої емоції, сльози і, все одно, серце підказує, що щось в цій ситуації я зробила не так. Але що? Треба було дати той ще один шанс? Чи не варто? А-а-а-а! Я так більше не можу, не можу про це думати. Я заплуталась, страшенно заплуталась. І що робити я банально не знаю,  а, він точно захоче знати, чому я себе так дивно поводжу. А що відповідати я просто не маю ніякого поняття. Хіба що правду і тільки правду. Та все ж, в глибині душі, я сподівалась, що цієї важкої розмови не буде.

   Як же я помилялась! Вона сталась ще швидше, ніж я гадала. Та до такого я, певно, ніколи не була б готовою.

   Тільки-но, я побачила на горизонті наш готель і Діму, який стояв на ганку, зрозуміла, що час настав і розмови мені ніяким чином не оминути. Ну що ж, в такому разі, дихаємо повільно, плечі розправляємо, говоримо впевнено і просто намагаємось тримати ситуацію під контролем.

- Як прогулянка? – починаємо нейтрально, це і добре, і погано одночасно, але як є. Світську бесіду треба підтримати в будь-якому разі.

- Непогано. Тут дуже мальовниче місто, є куди пройтись і на що подивитись, - не знаю навіщо все це говорю, його ж це не цікавить, але ж не мовчатиму.

- Радий, що ти гарно провела час, - він не поспішав нічого конкретно запитувати, а я вже й так була, як на голках. Тому вирішила сама направити цю бесіду в потрібне русло. Краще швидше, ніж обманювати себе дурними ілюзіями.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше