Шанс

Глава 14. Відвертості на даху

   Усі ці три години доки я лежала у ліжку, вдаючи, що більше не плачу, і мовчки беззвучно ковтала сльози, які стримувати не було ні сил, ні, якщо бути максимально відвертою, бажання, Ната активно готувалася підкорити весь Единбург своєю красою на презентації книги, назву якої я навіть вже встигла забути. Та щось мені підказувало, що підкорити вона хотіла лише когось конкретного. І в будь-якому іншому випадку, я б обов’язково покепкувала з неї, але не сьогодні, не зараз. Нині у мене взагалі не має настрою ні на що, навіть на те, щоб підвестися з ліжка і змити з обличчя страшенні чорні плями від туші. А втім, думаю, це не так вже і важливо, все одно, до мене нікому не має справи, а мені зійде і так.

   А ні, я помилилась. Вкотре. Одній людині я все ще була потрібна.

- Точно не хочеш піти? - запитувала мене вже раз десятий Натка.

- Лисецька, зроби милість, і відчепись, нарешті. З минулого твого такого запитання, яке було хвилину тому, моє рішення не змінилось.

- Ну і сиди тут сама, страждай. Та хоч втопися в своїх сльозах. Треба було головою думати, що робиш і кажеш. Я попереджала, - вийшла з номеру і гримнула дверима. Істеричка.

   Але хай там як, Ната мала рацію. Я сама у всьому винна. І треба було справді думати головою. Та вже надто пізно і що зроблено, те зроблено. Час назад я повертати не вмію. Машини часу – і тієї не маю. Значить, доведеться змиритися з тим, що є. Іншого виходу немає. Може, воно і на краще. Може, так і мало бути. Може… Напевно, досить так безглуздо себе заспокоювати, тому що, все одно, не допомагає. Та це вже було краще, ніж просто вмиватися своїми сльозами і заливати ними все навкруги. Не знаю як, але я знайшла в собі сили піти у ванну кімнату і привести себе бодай трохи до ладу. Прекрасною принцесою мені не стати, звичайно, з таким червоним від ридань обличчям, але на людину я стала схожою трішки більше, ніж двадцять хвилин раніше. І це також прогрес.

   Лежати я вже не могла фізично, тому підійшла до вікна і стала розглядати темні контури будівель. Нічого такого незвичного там не було, але дивитися на місто, яке розкинулося перед тобою як на долоні, в цьому була своя особлива магія. І раптом мені спала на думку геніальна ідея. Я дуже вчасно згадала, що наш готель на даху має оглядовий майданчик, з якого все має бути видно набагато краще. Може видатися дивним той факт, що я боюся літати, але так хочу потрапити на дах високої споруди. Та все просто, страху висоти у мене ніколи не було, але те, що зі мною робилося кожен раз, коли я опинялася в літаку, було мені непідвладним.

  На диво, вихід на дах знайшовся майже одразу. І чомусь саме через таку легкість я подумала, що це знак і я маю бути зараз там. Жах, як я взагалі до цього дійшла?! Ніколи ж не вірила у подібні речі. Здається, я просто емоційно вигоріла і хапаюсь за найменші дрібниці, намагаючись знайти у них відповіді на свої запитання, або ж я просто починаю сходити з розуму. Не надто перспективний варіант.

  Та варто мені було ступити на оглядовий майданчик, як одразу всі думки одним махом вилетіли з моєї голови, звільнивши місце для казкової ейфорії від побаченого. Я навіть і близько не могла уявити, що тут так буде захоплювати подих. Це неперевершено. Я наче потрапила в казку і навіть з’явилось давно забуте відчуття віри в чудо.

  Не знаю скільки часу пройшло з того моменту, як я сюди прийшла, але незабаром почула голос того, кого так жорстоко своїми ж руками викинула зі свого серця.

- Гарно, правда? – запитав Діма.

   Не можу сказати, що я здивувалась його появі, але все ж таки, тремтіння в моєму голосі, легко видало мої справжні почуття.

- Просто неймовірно, - погодилась з ним. Про що говорити далі я гадки не мала. Тому обрала єдиний розумний варіант – мовчати. Так я принаймні, не наговорю дурниць. І так вже натворила купу всього.

- Мені піти? – раптом пролунав його голос. Такий рідний і знайомий голос.

- Ні, - я чомусь зовсім не хотіла, щоб він йшов, хоча почувалася у його присутності не надто добре у зв’язку з нашою нещодавньою бесідою. Та я розуміла, що це прозвучало досить різко, тому додала:

- Залишайся, якщо хочеш.

  Він довго не обдумував, а просто сів на лавку біля мне. Ми якийсь час мовчали. Просто розглядали пейзаж. Але згодом він порушив тишу запитанням, яке змусило моє бідне серце забитися з потрійною швидкістю.

- У мене взагалі немає жодного шансу? Я правильно тебе зрозумів? Я втратив його ще тоді, в нашому кафе два роки тому? - він не дивився на мене, вдавав, що розмовляє з містом, яке розкинулось перед ним у всій своїй красі.

- Не знаю… - відгукнулась я тихо, так само не повертаючи голову у його бік.

- Ну це, принаймні, не чітке «ні».

   Стрес, напевно, не інакше, але ця фраза змусила мене неочікувано, від душі, проте трохи із сумом розсміятися. Секунду він не розумів, що мене так насмішило, та потім розсміявся і сам. Нерви здають зовсім. Саме тому відсміявшись, я досить серйозно, але не дуже твердо сказала:

- Але і не чітке «так».

- Я зрозумів. Можна одне запитання?

- Давай, - погодилась я.

- Ти сказала, що боїшся наслідків. Так? - киваю. – Я ніяк не можу зрозуміти, чому ти вважаєш, що ці наслідки обов’язково мають бути поганими? Може же ж все бути добре…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше