Глава 15. Щастя однієї з них

   - Я прийшла, - гукнула Ната з порогу і одразу поплелась, на ходу скидаючи підбори, у кімнату, де залишила мене декількома годинами раніше всю в риданнях і жалю до самої себе. Правда той факт, що я могла бути десь в іншому місці, Нату, певно, не хвилював, тому що вона пройшла фактично повз мене і навіть не помітила. Це мене насмішило, але мені було страшенно цікаво, що буде відбуватись далі, тому я не видавала себе.

- Не зрозуміла, - пробурмотіла Натка. – Катя, а ти де?

   А я стояла біля панорамного вікна у вітальні і намагалася не дуже голосно сміятись. Нарешті у сусідній кімнаті почулися кроки і Ната додумалася вийти на пошуки.

- Бу-у-у! - крикнула я, коли вона лише була на порозі вітальні.

- Здуріла? Ненормальна! Так лякати людей. Ледь серце не загубила в цій темряві, - поскаржилась моя люба подруга. А я вже не стримувалася і смілась відкрито.

- Лисецька, ти ще той кадр! Як можна було пройти в метрі від мене і не побачити, що я тут стою? – я просто давилася сміхом.

- Дольська, зустрічне питання. А ти якого стоїш тут як привид та ще й без світла, га? – Ната вперла руки в боки і намагалася виглядати грізно. Та мушу визнати, вдавалось у неї непогано.

- Ну заради такої твоєї реакції можна й постояти. Чому б ні? – я ввімкнула світло, щоб зручніше було розмовляти.

- Стривай. Судячи з того, що твій погляд вже не транслює скорботу світового масштабу, значить, доки я тебе там прикривала, тут щось сталось. Що? – їй би в прокуратуру, а не в журналістику. Вмить би всі злочини були викриті. Але я так просто відкривати всі карти не хотіла.

- Може, я за цей час порозумнішала?

- Сама то в це віриш? – Ната скептично підняла брови.

- Ну дякую. Дуже приємно це чути від найкращої подруги, - не менш скептично відповіла її.

- На те і потрібні найкращі подруги, щоб казати всю правду. Хто, як не я?

- Ну звісно, хто як не ти, - на цьому моменті ми почали сміятися вже разом. Та через деякий час Ната сказала:

- Я рада, що ти трохи ожила, та все ж таки. Не просто так це сталось. Викладай. – Вона сіла на диван і похлопала біля себе, запрошуючи мене приєднатись.

  І я розповіла все, що сьогодні сталось. Похід на дах, розмову з Дімою, ну і мої роздуми. Ната слухала уважно, не перебиваючи, що саме по собі було дивним. А потім раптом вимовила:

- Я знала.

- Що? – я реально не зрозуміла про, що вона теревенить.

- Знала, що ви сьогодні ще раз поговорите, - зробила вигляд, що пояснила, називається. У цьому вся Ната.

- Ти можеш говорити нормальною, а головне, зрозумілою людською мовою?

- Діми не було на презентації книжки. Скласти два плюс два під силу навіть мені, конкретному гуманітарію. Я достатньо чітко виразилась?

- Ну слухай, не факт, що ми б поговорили. Дуже мала вірогідність, тобі так не здається?- я була реалісткою, може трішки скептичною реалісткою, але зовсім трішки.

- Ні, не здається. І не питай мене чого. Все одно, не скажу. – Можна подумати після цих слів мені стало ну зовсім не цікаво, звідки взялась її така впевненість, про що я і поспішила її повідомити.

- Не все одразу. Всьому свій час. – філософськи підмітила Натка і це мене насторожило ще більше.

- Ната, ти мені нічого не хочеш розповісти? – я намагалась говорити спокійно, так, щоб не сполохати слушну мить. Бо Лисецька останнім часом була сама не своя, в кращому гуморі чи що.

- Обіцяй, що зрозумієш, - раптом попросила вона. Що я тільки в цей момент не подумала, ви навіть не можете собі уявити. А насправді все було значно простіше і… краще.

- Я тепер з Антоном, - скоромовкою випалила Ната.

   А я… я просто з радісним криком кинулась її на шию, а вголос сказала:

- Я знала! Знала! Нарешті! Не вірю, що вам обом хватило розуму не прибити одне одного. Натка, я така рада це чути, ти навіть не можеш собі уявити! Ура-а-а-а!

   Після обіймів Ната серйозно запитала:

- Ти не сердишся на мене?

- Серджусь? Через що? – я не розуміла її.

- Ну, що я з ним… після всього, що було - вона відвела погляд в бік.

- Нат, подивись на мене, будь ласка, - попросила. – Я ні в якому разі не серджусь. Чому я взагалі мала б сердитись? Це безглуздо. Ви разом, ти сяєш. Мені більшого не треба. Та і хоч хтось з нас має ж бути щасливою, правда? – я щиро посміхнулась до неї.

- Ка-а-ать, - в її очах стояли сльози. – Ти навіть не уявляєш як я тебе люблю! Але знаєш що?

- Що? – механічно відгукнулась я.

- Я хочу, щоб одного дня. Нехай, може, не завтра. Але колись, я хочу, щоб ти прийшла до мене, сіла напроти і так само сказала про вас з Дімою, що ви тепер знову разом. Кать, ви ж кохаєте одне одного. Це видно! Між вами літають іскри, і якщо навіть Горський це помітив, то це вже багато про що говорить, - якщо до цього я була ладна знову пустити сльозу, то після слів про Горського, ми тихенько розсміялись.