Глава 20. Дзвінок і пропозиція

   Цей вечір був надзвичайним. Ідеальним було все, краще навіть і не придумаєш. Я щаслива настільки, наскільки взагалі може бути щасливою людина. Поруч за руку мене тримає той, хто змушує моє серце жити і з кожним днем наповнюватися ще більшим коханням. А пліч-о-пліч йдуть вірні друзі, які хоч трохи і шалені, проте такі рідні, що стали другою сім’єю. Здається, це мій особистий рай. І вже по старій добрій традиції таку ідилію перериває мій телефонний дзвінок. Я вже і не дивуюсь. Прямо дежавю якесь і не у мене однієї.

- Перепрошую, у мене дежавю, - прошепотіла Натка радше собі під ніс, ніж нам, але всі те почули і мовчки погодились, я бачила це по їхнім поглядам. Не знаю як, але інтуїтивно я знала, що цього разу дзвінок хороший і не принесе нічого поганого.

- Слухаю, - проговорила я в слухавку, номер був невідомий.

- Кейт? Це ви? – запитав мене смутно знайомий чоловік.

- Містер Герман? – здивовано вигукнула.

- Так, це я. Маю для вас новину, - от я завжди задавалась питанням, невже не можна одразу все викласти і не розтягувати резину.

- Я слухаю, - знову повторила і по черзі подивилась на кожного з друзів.

- Джоржия Меллі годину тому прилетіла з Італії. Вона щойно переглянула вашу презентацію, - моє серце забилось швидше, я стиснула руку Діми.

- І що? – видихнула в телефон.

- Вона хоче з вами зустрітися. Це можливо? – донісся до мене голос Генріха. А я стояла і блаженно посміхалась.

- Вона збожеволіла? – почула стурбований голос Натки, на що одразу ж покрутила її пальцем біля скроні.

- Кейт? Ви ще тут?

- Так, вибачте. Коли? Коли вона хоче зустрітися з нами? – здається, мої очі горіли, тому погляд Натки змінився і вона почала розуміти про що йдеться. Решта доки просто стояли і слухали.

- Коли вам зручно. Можна навіть за пів години, - відповіли мені.

- Хвилинку. Зараз я дам вам відповідь. Зачекайте, будь ласка, – я відклала телефон і пошепки обмалювала ситуацію для своїх. Ніхто проти не був, тому вже в телефон я голосно сказала:

- Ми згодні. Давайте сьогодні. Зараз.

- Добре, тоді чекаємо вас у кафе на першому поверсі нашого видавництва, - з цими словами він відключився.

- Я не можу повірити! Джорджия Меллі! Вона хоче з нами познайомитися, - я посміхалась як не знати хто, але душа моя танцювала сальсу, це точно. А Натка себе не стримувала і танцювала прямо тут, посеред вулиці. Діма просто стояв, посміхався і ще, певно, ніяк не міг повірити, що я в нормі. А Антон запитав:

- Чого ми ще тут?

- Горський! - звернулась я до нього. – Перший раз у житті я повністю з тобою погоджуюсь. Чого ми ще досі тут?!

  З цими словами ми оперативно вирушили на знайомство з письменницею. Якщо чесно, я і не сподівалась, що ми з нею побачимось. Аде дива таки трапляються, лише вірте у них!

   Кафе було стриманим, сірим і нецікавим, як все решта у видавництві «Росі», але нас зараз це не хвилювало. Мене точно. Я вже бачила її. Вона сиділа за столиком біля вікна. Ми дружно підійшли.

- Добрий вечір! – чемно привітався наш не надто злагоджений хор.

- Добрий, мої любі! – вона встала і по черзі почала обіймати нас, - Як я давно хотіла з вами познайомитись! Я така рада! – щебетіла ця невгамовна жінка.

- Для нас це велика честь! – голосно і впевнено відказала я.

- Ні, дитино. Це для мене велика честь. Ви зробили неймовірне! Книга саме така, як я її уявляла. Дякую вам!

- Вам дякую за чудовий роман, - відгукнувся на це Діма.

- Прошу, сідайте. Давайте поспілкуємось.

  Ми сіли за один столик, не знаю, як ми там помістились, але це були дрібниці. Вона розповідала про свою нову книгу, ми з Наткою наперебій задавали питання, Джо (а вона просила називати її саме так) охоче давала розгорнуті відповіді, хлопці зрідка сміялись і вставляли свої репліки. Та незабаром пролунала одна пропозиція, яка трішки змінила загальний тон бесіди.

- Катю, Дімо, ви ж знаєте, що на цю книгу планується екранізація, так? – звернулась Джо до нас.

- Так, - ледь не хором відповіли ми.

- Маю до вас пропозицію…

  Ми здивовано переглянулись, а Ната з Антоном взагалі сиділи і просто переводили погляд з нас на неї і навпаки.

-  У чому полягає пропозиція? – мій голос почав тремтіти, а Діма обійняв мене за талію в знак підтримки, я вдячно подивилась на нього.

- Ми ніяк не можемо знайти акторів на головні ролі. Ви би знали яка це проблема! Просто жах. Мені ніхто не подобається. Але… Ви. Ви ідеально пасуєте на роль Бена і Рози. Що скажете?

   Що скажемо? У мене особисто був ступор. Я такого не очікувала ну взагалі ні в якому разі. Просто шок.

- Дозвольте, ми на хвилинку відійдемо? – сказав Діма, взяв мене за лікоть і відвів у сторону.

- Ти хочеш цього? - запитав він мене, коли ми відійшли трохи вбік, аби перебалакати на цю тему.