Шанс для двох

Глава 4. Готель

Глава 4. Готель 

 

Ангеліна

Що роблю, й сама не знаю. В голові крутяться думки, що я вчиняю неправильно. Їду хтозна куди з малознайомим чоловіком і буду робити теж хтозна що. Сиджу напруженою в таксі й дивлюсь у вікно. Рука Ярослава бережно тримає мою і вселяє якусь неймовірну впевненість у тому, що все буде добре. Невідомо чому, але я йому довіряю. Я довіряю малознайомому чоловіку, наче знаю його все життя.  Якась невидима сила притягує мене до Ярослава. Тож проблема не в ньому, а в мені. Я вагаюсь. Я все ще одружена, тож не впевнена, що жінка повинна так діяти, як я. 

– Ти втомилася? – турботливо запитує чоловік, пильно дивлячись на мене. 

– Трішки, – погоджуюсь і злегка всміхаюся.

Ярослав всміхається теж, дивлячись мені у вічі й, розуміючи, киває.

За ці декілька годин знайомства, здається, що ми з чоловіком знайомі вже дуже давно, ніби ми – споріднені душі, які жили в самотності все життя й ось нарешті зустрілися. Ми розуміємо одне одного без слів і знаємо, чого хоче інша половинка.

– Зараз приїдемо до готелю, приймеш душ і відпочинеш. 

– Дякую. Саме це мені зараз потрібно – відпочинок. Довгоочікуваний відпочинок, – зітхаю з полегшенням, бо розумію, що нарешті таки дочекалася.

– Знаю, ангелочок, знаю. Я теж його потребую.

Ммм… ангелочок. Ще ніхто в моєму житті не називав мене по імені, але водночас так ніжно й ласкаво. По тілу розливається тепло, яке вмить оселяється в серці. Відчуваю, що до цього чоловіка я прив'яжуся швидше, ніж він собі уявляє. І навіть ніж я собі уявляю.

– Ось ми вже й приїхали, – повідомляє Ярослав, а я вдивляюся в вікно.

Помічаю розкішний п'ятиповерховий готель з ресторанним комплексом. Він має п'ять зірочок – це сто відсотків. Здається, що я не з бідним чоловіком познайомилася. 

– Ого, – висловила своє захоплення. 

Не те, щоб я не бачила ніколи в житті такої краси, але точно не доводилося в такому готелі ночувати. Маю лиш уявлення про те, як там всередині. 

З чоловіком ми маємо однокімнатну квартиру, на яку постійно йде чимало коштів, аби її використовувати з комфортом. Чесно кажучи, про комфорт ніякий і мови бути не може, адже нам ледве вистачає зарплатні на комунальні послуги. Якби, звісно, чоловік мені допомагав, а не пропивав свою заробітну плату з друзями за пивом і горілкою, було б легше. А так, маємо, що маємо.

– Тобі подобається? – запитує Ярослав, певно, хвилюючись.

– Звісно. Я не очікувала, що тиждень буду жити у такому… – мені не вистачає слів, аби описати те, що бачу.

– Ну, що ти? Це всього лиш готель. На те в ньому й працюють найкращі працівники Іспанії, аби доставляти задоволення і комфорт відпочиваючим. Я обрав саме цей готель, оскільки він найближче до моря. 

– Справді? – вигукую, наче не вірячи чоловіку.

– Так, – посміхається він з моєї реакції. – І номер у готелі обрав такий, щоб мав вигляд на море. Дивлячись на тебе, я гадав, що тобі подобається море.

Невже він це все зрозумів після одного лиш знайомства зі мною? 

– Жартуєш? – округлюю очі. – Я обожнюю море! Шкода, що лише дуже рідко випадає можливість поїхати у відпустку до морського повітря, берега і шумних хвиль, – мрійливо всміхнулася при згадці про море. 

– От і чудово, – широко всміхається. – Я теж. 

Коли таксі зупинилося, Ярослав першим вийшов з автівки та подав мені руку, як справжній джентльмен. Відчуваю себе справжньою леді поряд з таким турботливим чоловіком. Це не мій законний чоловік, який довів мене до того, що я сама після робочого дня тягну важкі пакети з супермаркету. Та ще й поспішаю, бо він вдома чекає на вечерю і злиться, що мене так довго немає.

Кручу головою, навмисно виганяючи з неї сумні думки. Я прилетіла на відпочинок, тож сім днів навіть не маю права думати про Олексія.

Ярослав ніжно мені всміхається і я мимоволі роблю це теж. Так і хочеться бути щасливою поряд з таким уважним і веселим чоловіком. Мені так потрібна хоч крихітка щастя, що я навіть не вагаючись, відповіла йому згодою на приємне проведення часу протягом відпочинку. Можливо, роблю щось і неправильно. Нехай мене засуджують. Ніхто і дня не був у моїй шкурі, тож і не має права мене за щось судити.

– Дозволиш? – запитав Ярослав, а через секунду я відчувала на своїй талії його руку.

Та що вже там питати, якщо і без того обійняв? Хіба що з ввічливості.

Не відповідала на його запитання, а мовчки теж обійняла чоловіка. Здається, я сьогодні переходжу всі межі. Та байдуже. Шанс на щастя є лише один для нас обох. Чому б і не скористатися? Не бачу для цього ніяких перешкод.

Ярослав знову всміхнувся, дивлячись на мене, а я починаю звикати до цієї миловидної посмішки. Ще трішечки і я закохаюся в неї.

Наші валізи заносить до готелю спеціальний лакей, що працює тут, а потім він їх доставляє і до самого номеру. 

Заходжу всередину, а чоловік позаду мене закриває двері. Як з'ясувалося, номер із Ярославом у нас один. Благо, що він хоч має дві кімнати відповідно з окремими ліжками, бо спав би чоловік на підлозі. Я б йому це влаштувала. Всміхнулася від такої думки, що не сховалося від зацікавленого погляду Ярослава.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше