Глава 12. Прогулянка містом

Глава 12. Прогулянка містом 

Ярослав

Декілька чудових днів, проведених у компанії мого ангела, минуло просто прекрасно. Я навіть сам іноді дивуюся, наскільки ми з нею підходимо одне одному. Як дві половинки одного цілого, ми зійшлися, аби оцінити справжні плюси та переваги один одного. Нам добре разом: і в спілкуванні, і в ліжку, і просто бути поруч.

Зараз ми їдемо з моїм ангелом підкорювати саму Іспанію. Хочу показати Ангеліні справжні чудеса цієї країни, а потім вже й прогуляємося парком. Запланував собі декілька місць, куди можна з’їздити разом. 

Будучи в самій столиці країни, Мадриді, гріх було не заїхати спочатку до найбільшого художнього музею світу – Музею Прадо, де зберігаються колекції видатних художників різних епох і зібрано безліч робіт Веласкеса, Босха, Гойї. Сам ніколи не чув про таких видатних людей, бо робота вимагає безліч сил на її виконання. Але подивитися самому на твори багатьох художників світу можна, якщо вже випала така нагода. В цьому музею також можна побачити шедеври творців епохи Відродження – Тиціана, Ботічеллі, Рафаеля. Та й сам будинок музею є пам’ятником архітектури вісімнадцятого століття.

Ангеліна роздивлялася кожну роботу, кожну деталь видатної людини з неймовірним захопленням, щирою радістю і безмежною теплотою. Я ходив по музею, дивився, звісно, на витвори мистецтва, але основною моєю місією було споглядання за моїм ангелочком. Її чиста й щира радість – ось справжній і неповторний витвір мистецтва. Дивуюся сам собі, настільки швидко і безповоротно можна закохатися, що до старого й усталеного життя і не хочеться повертатися. 

Наступною нашою зупинкою було місце Королівського палацу. Ця будівля вражає своєю величчю, розмірами, розкішшю та розмаїтістю різноманітних фресок видатних на той час людей. Палац збудований на березі річки та оточений дивовижним парком. Сюди варто приїхати й відвідати чудову пам’ятку архітектури, аби запевнитися в дивовижній красі цього місця. 

Ангеліна ходила по великому дворі палацу й уважно все роздивлялася. Я тримав її за руку та все всміхався. Просто не міг натішитися, настільки мені з нею пощастило. Який же я вдячний батьку, що він дозволив поїхати замість нього на аукціон та зустріти тут своє справжнє щастя. 

Почув як у кишені брюк задзвонив телефон. В своїх думках перехрестився, аби тільки це не була моя горе-дружина. Але, на щастя, це не вона, а мій батько. От зараз я йому й подякую за чудову відпустку. 

– Привіт, тату, – відповідаю енергійно. 

– Привіт, сину, – відповів якомось дивним голосом. – Сподіваюся, я тобі не заважаю відпочивати й розважатися? – відчув у його тоні докірливі нотки.

Ще б пак! Я тут відпочиваю, а він працює на дві компанії: на свою й мою. Але він же мене відпустив на тиждень, тож я маю ще три дні.

– Ні, батьку, не заважаєш. Я саме хотів тобі подякувати…

– Навіть не сумніваюсь, – перебив, не давши мені договорити. – Вчора був аукціон. Сподіваюся, ти отримав мою машину?

Старий навіть не має сумнівів, що Ferrari 250 – це його машина. Ну й справді. Він же просто наказав мені додому не повертатися без неї, тож його позиція – зрозуміла річ. 

– Отримав, батьку, отримав, – сміюся й чую задоволений сміх чоловіка на тому кінці телефону. 

– Ну от, я саме це й хотів почути. Коли додому? – суворо запитав.

– Батьку, ти що? Яке додому? Ти ж сам мені дав тиждень на відпочинок. А я ось тільки-но відпочивати почав. Приїхав до центру Мадриду, щоб відвідати видатні пам’ятки та архітектурні будівлі. 

– Я сподіваюся, що ти не додумався на моїй машині туди їхати? – його голос прозвучав занадто суворо, що я вже кілька разів подумав, аби збрехати, що це не так. Але чоловік мою мовчанку розцінив по-своєму. – Невже додумався? – заволав він так, що я аж телефон від вуха відвів. – Ярославе, приїдеш додому, я тебе вб’ю! Хай ти тільки хоч одну подряпину залишиш на Ferrari 250 – тобі не жити. Так і знай! Три шкури з тебе спущу за машину. Затямив?

– Та не гарячкуй ти так, – намагаюся розрядити обстановку. – Все буде добре з нашою машиною.

– З моєю машиною, – уточнив батько.

– Гаразд. З твоєю машиною, – погоджуюсь, бо зараз знову ще більше буде кричати.

– Коли ти повернешся? Твоя компанія чекає керівника.

– Тату, але ж це і твоя компанія також. Не тільки моя, – смію огризатися, бо якось же треба вибороти свої законні три дні відпустки.

– Ярославе, я дав тобі філіал, щоб ним керував ти, а не я. Тому давай уже закругляйся там відпочивати й розважатися з дівками, і приїжджай додому. Віра он вдома з розуму без тебе сходить – не знає, де ти і що з тобою.

– Та мені байдуже до неї. Якби хотіла дізнатися, що зі мною, подзвонила б. А так за три дні ні дзвінка, ні повідомлення.

– А ти? 

– Що я? 

– Ти дзвонив їй? Сказав, куди полетів?

– Батьку, ти ж знаєш про мої стосунки з нею. Я тут хоч трохи відпочину від її безкінечних сварок і дорікань. 

– Сину, але ж вона – твоя дружина. Все одно ви помиритися і все в вас буде добре. Вам, може, просто треба дитину? Про спадкоємця не думаєш?