Розділ 2.1. Друг чи ворог?

Вільшань анітрохи не змінилася – була такою ж добропорядною, законослухняною та нестерпно нудною, як і минулого року. З транспортом довелося розпрощатися біля міської брами: за в'їзд із повозів вимагали мито, а поповнювати міську скарбницю своїми грошенятами я не збиралася.

Візник похапцем перерахував платню, буркнув: «Щасливо» і розвернув коней. Три мідьки здачі він, мабуть, вважав негідними уваги, оскільки навіть не промимрив традиційне: «Вибачте, дрібних немає».

Під лінивими поглядами варти стало ніяково гукати його і вимагати справедливого розрахунку. Даремно я не розміняла заздалегідь срібло. Знала ж, який світ. Але в Борсуках срібло – рідкість, його на загальний огляд не виставляють, якщо не хочуть накликати злодіїв.

Смішно, чесне слово! Мало хто з жителів Підлісся спокуситься всюдисущою міддю (у багатьох, між іншим, вона мішками зберігається), зате цінніші монети краще ховати подалі або відразу обмінювати.

– Мета візиту? – Один із вартових позіхнув, припинив неспішно чухати спину об стовп брами і неохоче звернув на мене увагу. – Термін?

– Гільдія магів. Доба.

Відповідь нікого не зацікавила. Підозрюю, я взагалі могла нічого не пояснювати, бо ж навколо простягалася вільнодумна Ренія, а не затурканий Моніт.

«Тая із Рисей. Робочий візит. Безплатно», – з'явилося у заяложеній книзі реєстрації.

Мене досить чемно пропустили на територію міста, пояснили правила на кшталт: «Не красти, не буянити, не кричати після заходу сонця» і дали адресу чаклунського кубла, що також називалося гільдією.

«Ів мала рацію. Люди стають люб'язними, коли з ними чемно розмовляють. Треба звикати», – розмірковувала я, крокуючи центральною вулицею.

Давненько мені не доводилося подорожувати самотужки. Раніше поруч завжди витав Ферн – крихітний невидимий демон, який полюбляв учити розуму і відганяв кожного, хто насмілювався кинути в мій бік злий погляд. Так, Ферн… Найкращий друг, єдина дорога мені істота. Я повернула йому людську подобу, і наші стосунки закінчилися. Відтепер у нас різні дороги. Він знайшов свій шлях, а от мене не відпускала туга.

Вітер розтріпав волосся, шмагнув вигорілим пасмом в обличчя. Помітно потепліло, і я пошкодувала, що вдягла в дорогу товсту сукню з вовни. На останньому із заїжджих дворів, де зупинявся мій повіз, її облили малиновим варенням. Пляма більш-менш відіпралась і довела, що брудно-коричнева тканина здатна витримати все, а ось запах, підозрюю, нікуди не дівся, і тепер кожна зустрічна бджола прагнула перевірити, чи не залишилося на подолі трохи солодкого.

Ближче до центру смугасті нахаби почали поводитися зухваліше, та й торба за час ходьби відчутно додала у вазі. Чи це я втомилася? Та ну, неможливо! Я тільки на вигляд тонка і тендітна (не плутати з кволою!), зате витривалості в мені сила-силенна.

Коли попереду замаячила блискуча вивіска, я ледве переставляла ноги. Клята Вільшань! Чому вона така велика? Треба було взяти візника, як радили біля міської брами… І ці настирливі бджоли! Порятунку від них немає! Того й дивися, шпигнуть за руки або, ще гірше, вжалять в обличчя.

– Ти б не відмахувалася, дитинко. – Моя біда не залишила байдужою сухеньку бабцю в химерному чорно-білому плащі, що шкутильгала від найближчої аптеки. – Як їх не лякаєш, то й вони не чіпають.

«От якби й у людей усе було так просто!» – вичавила вдячну усмішку я.

Припинила розмахувати кінцівками, вдала, що нав'язливе дзижчання зовсім не турбує, перетнула поріг чаклунської гільдії…

– Тільки особисті речі, – приголомшив мене маг, який керував транспортними порталами. – За багаж треба доплачувати.

Так зверхньо заявив, напевно не вірячи, що у когось із саморобною торбою може знайтися золото.

– І кишені вивертати? – уточнила я, свердлячи його впевненим поглядом володарки нехай не алмазних копалень, але цілої золотої монети.

– Ні!

Чудово. У мене був великий досвід мандрівок без багажу.

В одному з розташованих поблизу тихих провулків сумка поступово спорожніла. Хмільний чоловік із місцевих з цікавістю спостерігав за моїми діями, навряд чи вірячи в їхню реальність. Мене це мало хвилювало.

Стиснувши зуби, я натягувала на себе одяг: бавовняне плаття поверх вовняного, потім – довгу сорочку, безрукавку, шкіряну куртку… І три пари штанів не забула: звичні для Лісів в'язані, звичайні бавовняні, а поверх усього – широченні полотняні.

Білизна чудово вмістилася за поясом під одним із «шарів», туди ж вирушили дрібниці на кшталт дзеркальця та гребінця, заощадження залишилися в кишенях. Навіть торба в розкладеному вигляді перетворилася на фартух, і хоч ручки (тобто зав'язки) сходилися ледь-ледь, кидати її у Вільшані я не збиралася.

Бджоли метаморфозу оцінили та відчепилися. П’яничка осінив себе захисним жестом, перевернувся на другий бік і захропів.

Я зробила кілька невпевнених кроків, звикаючи до ганчір'я, що сковувало рухи. Важко, незручно, повільно… Зате доплачувати не доведеться.

Коли я знову наблизилась, щелепа гільдійського чаклуна негарно відвисла, а очі раптом почали косити. З його горлянки вирвалися невиразні звуки, що начебто означали: