2.2

***

Мапа показувала, що до найближчого готелю рукою подати – лише пройти два перехрестя і повернути на третьому. Я стійко здолала цей шлях, оцінила розкішний фасад і блискучі лівреї охорони, зрозуміла, що з моїм гаманцем сюди краще не потикатися, і почала цілеспрямовано вишукувати візника.

Знайшла. Запитала про ціни. Швидко вирахувала, що даремно не взяла із собою коня – три поїздки з лишком окупили б портал.

«Піші прогулянки зміцнюють здоров'я», – безуспішно спробувала втішити себе.

«Угу, особливо у вовняній сукні та теплій куртці під полуденним сонцем Суші», – наче на власні очі почула глузливий голос Ферна.

Рішучий настрій поступився місцем зневірі. План провалився, «туди й назад» не вийшло, грошей «про всяк випадок» немає, та якщо не платити за їжу чи житло і продати бурштинове намисто, має вистачити на портал.

Але що я робитиму в Вільшані без монети за душею?! Минули роки, коли мене не лякали нескінченні подорожі. Після втечі з Тавенни я пройшла пів Ренії, не скаржачись на умови, однак зараз усе змінилося. Втікачка Тая залишилася в минулому, і мені зовсім не хочеться згадувати на практиці ті жахливі роки!

«Ніяких готелів! Десь переодягнуся, дізнаюсь про Мелу і повернуся. Якщо вона в біді й не позичить грошей, то не страшно, поголодую кілька днів. Напишу з Вільшані Кьерну, хай приїде. Або краще Ів – вона миттю допоможе», – розмірковувала я, вишукуючи безлюдний закуток.

Як на зло, народу в столиці вистачало. Незвично вдягнені люди проходили повз, обов'язково косилися в мій бік, часом оглядалися, часом опускали очі.

«Приїжджа чи ненормальна?» – волали їхні ухильні погляди.

Я похмуро йшла вперед, ігноруючи нездорову цікавість, поки не натрапила за черговим поворотом на вражаючі крамниці – переважно дорогі, для заможної публіки. Майстерно оформлені вітрини привертали увагу. Так, мені подобалися гарні речі… Тьху ти, не мені – Атайї!

Я різко відвернулась і кинулася вперед, подалі від спокус.

– Благаю, пане Вальєне! – скло приглушило близький вигук. – Не чіпайте його!

«Сварки знаті. Головне – не потрапити під гарячу руку», – незважаючи на значну кількість одягу, моя швидкість помітно зросла.

Зовсім поруч чулися глухі тумаки та метушня. Щось падало, гуркотіло, розліталося на друзки. Кричала жінка, дуже швидко говорив чоловік, хтось голосно стогнав і сипав прокльонами.

Стало бридко і неприємно. Колись я теж могла вчепитися в чуже волосся через дрібниці, свято впевнена, що маю на це право. Час розставив усе по своїх місцях і дав мені гарний урок, але відтоді аристократів я уникаю.

Вітрина розбилася, засипавши тротуар гострими шматками скла. Я сахнулася вбік, одночасно оглядаючись і прикриваючи очі. Вчасно – зсередини вилетіло худорляве тіло і його траєкторія…

– А-ай!

Розумна думка обірвалася в той момент, коли хтось, одягнений у широку мантію гільдії магів, збив мене з ніг і, не зупиняючись, рвонув геть.

– Що ви наробили? – заголосили всередині крамниці.

– Ох ти ж… Бабцю збив, – прохрипів неприязний голос без тіні жалю. – Це погано… Егей, не кип'ятись, господарю, – вона наче жива.

Підозрюю, власника хвилювало аж ніяк не моє здоров'я, але про знищену власність він заявити не встиг.

Розлючений відвідувач вийшов за своєю жертвою. Зупинився, вперши кулаки в боки, окинув мене вивчаючим поглядом.

Відверто кажучи, я майже не забилася – товстий шар одягу пом'якшив падіння на дорогу, викладену камінням. Однак встати на ноги не виходило, і не тільки тому, що через велику кількість тканин суглоби відмовлялися згинатись.

Я дивилася на Вальєна і насилу вірила в його існування. Він був вищим за всіх, хто будь-коли траплявся на моєму шляху. Торговець, що вискочив за ним, ледве дотягував йому до плеча. До речі, щодо плечей… Створювалося враження, що переді мною стоїть не людина, а така собі величезна купа м'язів, що відгукувалась, як не дивно, на людське ім'я.

– Вам доведеться заплатити! – На щастя, це адресувалося не мені.

– Чого б це? Твій приручений чаклун першим почав задиратися.

– Варта!

Я мимоволі здригнулася. Нехай часи, коли наближення служителів закону кидало мене в паніку, давно залишилися в минулому, стикатися з владою не хотілося.

– Спокійно, бабцю, не лякайся! Руку дай! Зараз підніму й підеш собі далі.

«Ой, дякую, не треба!» – подумки зойкнула я, водночас судомно відмахуючись від непроханої допомоги.

Ага, як же! Безладні рухи лише підстьобнули благодійника.

«От же халепа!» – встигла подумати я.

Потім на моїх зап'ястях стиснулися лещата.

– На рахунок три! Один, два…

Навіщо рахувати? Я ж легка. Звичайно, за минулий рік трохи набрала ваги, тож Ів більше не боїться, що помру голодною смертю, але Артан каже, мішок борошна значно важчий.

Потім я раптом зрозуміла: цей чоловік бачить перед собою не Таю, здатну прослизнути в дірку між дошками огорожі, а об'ємну вайлувату тушу, якій важко навіть поворухнутися.