2.3

Декілька звичних рухів – і фартух перетворився на міцну торбу. Гребінець, пристойний запас білизни, куртка, сорочка, тонка сукня, три пари штанів… Варто зауважити, що очі Вальєна полізли на лоба ще після сорочки.

– Ти що робиш? – його вражений шепіт мало відрізнявся від крику. – Хочеш у відділ моралі потрапити?

– А є й такий? – Втім, це мене не цікавило. – Не бійся, не збираюсь я тебе спокушати. Ти ніби сильний… Не допоможеш?

Розсувати пруття віконних ґрат чоловік відмовився. Незаконно, бачте. Виходить, викидати магів через вітрини можна згідно із законодавством? Угу, звісно!

Дзеркальце показало, що все непогано: волосся закручене у вузол, одяг непомітний і строгий, взуття чисте… Ну і об’єми, ясна річ, ще й як зменшилися.

Рука вільно просунулась крізь ґрати, пальці помацали гладке дерево, шукаючи защібку.

«А конструктори – не дурні», – зрозуміла я, виявивши, що дотягнутися неможливо.

– Годі вже смикатися. Не так воно зроблено, щоб кожен бажаючий міг відкрити, – остудив мій запал Вальєн. – Зараз праворуч буде королівський палац. Не хочеш подивитися?

Палац Треннана? Цікаво! Але більше за архітектуру мене цікавили двері.

Гребінець зачепився за нижній край защібки, трохи підняв її вгору і зіскочив. Декілька невдалих спроб довели: справа не безнадійна, проте сил у мене замало.

– Гей, допоможи! Нам же обом вигідніше зістрибнути на перехресті і втекти, ніж розбиратися з вартою!

– Зістрибнути? – Товариш по нещастю натужно розсміявся. – Старенька, та ти наче сліпа!

«Прокляття, навіть якщо він погодиться, його рука не пролізе між пруттям!» – зрозуміла я і почала орудувати гребінцем ще активніше.

Карета пригальмувала – мабуть, пропускала вперед когось завзятішого. Зручний момент! Я стиснула зуби і потягла «гак» щосили.

Вийшло! Защібка слухняно рушила вгору, дверцята відчинилися…

– Це що за фокуси?! – рикнув мені в обличчя захисник правопорядку. – Ну й люди пішли! Вилазьте! Приїхали!

До блідо-блакитної будівлі управління, оточеної розлогими вічнозеленими деревами, нас супроводили цілком чемно і без стусанів у спину.

– Знову? – невесело посміхнувся літній нишпорка з приймальні, записуючи ім'я мого супутника. – Добре бути багатим, пане Вальєне. Ще два напади цього місяця, і ви поб'єте власний рекорд. Не шкода витрачати гроші на штрафи та відшкодування збитків? Одружилися б краще, дітям іграшки купували б…

– Віддасте свою дочку за мене, Бересте?

– Упаси Творець! Хай краще до смерті у дівках сидить. Але у вас і без неї досить шанувальниць. Вибір є, було б бажання.

– Вибір? Ха-ха! Є тільки гаманець, титул і ласі до блискіток нероби. А ось ваша Рейла – інша річ. То не хочете мене в зяті?

Кисла міна Береста свідчила про те, що успішне сватання Вальєну не світить за жодних обставин.

– Хто цього разу буде поручителем? – Нишпорка взявся за інший бланк. – Здається, всі столичні Яструби вже підписались. Може, якийсь друг?

Я підозрювала, що друзів у задерикуватого сина роду Яструбів не було в принципі.

– Ймовірніше, ворог, – хмикнув забіяка, підтверджуючи мої думки. – Готово. – Він відклав перо. – Далеко йти не доведеться.

– Дослідницький центр Академії магії? – Берест неабияк здивувався. – Ваше коло знайомств дуже різноманітне. Шанаре! Проведи пана до камери!

Настала моя черга викручуватися.

«Тая із Рисей. Порушення спокою та псування майна», – прочитала я.

Злочини невеликі, можна заплатити штраф у розмірі двох срібних монет і йти геть.

– Повіки не забуду цю поїздку! – вирвалося в мене. – Думаєте, гроші на деревах ростуть? Ні, їх заробляють непосильною працею і збирають роками, щоб раз на десятиліття відвідати сестричку в далекому місті і пригостити племінників солодощами. А тепер дуля з маком їм замість цукерок, бо якомусь паничу заманулося пограти у героя!

Скигління спрацювало – мені поспівчували і пояснили, що якщо міфічна «сестричка» поручиться за мою пристойну поведінку, то пеня зменшиться вдвічі.

Я нічого не втрачала, окрім часу. Не факт, що Мела взагалі у Рені, проте спробувати варто. Вийшло ж таке… Рвалася її рятувати, а сама потрапила в халепу.

«Скупий платить двічі», – подала голос совість.

Не треба було мудрувати у Вільшані. Подумаєш, викинула б зайву монету за багаж! Зате чаклун не розлютився б і попередив би щодо бджоли.

«А то нічого, що його обов’язок – стежити за чистотою кожного порталу і не ділити людей на приємних і дратівливих?» – я одразу відкинула непотрібні роздуми. У моїх нинішніх бідах винен гільдійський маг, і крапка.

– Мела з Білок? – Нишпорка морщив чоло, розглядаючи написане мною ім'я.

– Так. Адреса…

«Уявлення не маю, де вона живе. Академія магії? Навряд чи. З кожною миттю її лист стає дедалі підозрілішим. Боги, у що я влізла? Треба розв'язати гаманець і накивати п’ятами!» – підказував розум.