3.3

– Добрий ранок!

Південне сонце погано позначилося на моєму самопочутті. В голову напекло, чи що? Інакше чому замість Ферна мені ні з того ні з сього примарився Артан?

Тонке обличчя, волосся кольору соломи, світлі брови і вії, дивовижна для Суші блідість, просторий одяг із тонкої тканини… Чоловік сидів на землі приблизно в тому місці, з якого відійшла я, і витріщався на мене.

Терпіти не можу блондинів. Щиро ненавиджу аристократів. І не уявляю, як пояснити той факт, що молодший син барона Ірреського, який поєднував обидва ці поняття, був частиною мого життя майже пів року. Втім, нічого в нас не вийшло, і це ще раз доводить, що протилежності притягуються ненадовго.

– Вітаю!

Звичайно ж, я обізналась. Та й звідки тут взятися сину баронського роду? Нехай у нього і була схильність до магії, в Академію не приймали тих, що переступив тридцятирічний рубіж. Ну а працювати Артана не запросили б. Не вмів він цього робити. Просто не вмів.

«Хто б казав», – уколов внутрішній голос.

Даремно, між іншим. Згодна, мене не можна назвати взірцем працьовитості, але різниця була. Я лінувалася, та й усе. За потреби у мене швидко знаходились і старанність, і сумлінність, і навичка схоплювати все на льоту.

– Еньєр із Зайців. – Світловолосий чоловік встав і обтрусився. – Не бачив вас тут раніше. Новенька? Співчуваю.

Його знак мага блищав на сонці. Мідь. Тобто не знать і не вискочка-відмінник – звичайний середньостатистичний чаклун. Які б взаємини нас не чекали, я відчувала: ми спрацюємося.

– Тая. З Рисей.

«Документи є, від справжніх не відрізнити», – напрошувалося продовження. Добре, що балакучість не належала до моїх недоліків.

Новий знайомий оглянув мене з надзвичайною скрупульозністю.

– Вибачте за настирливість, – обережно почав він, наближаючись, – але ви забули знак із ім'ям. Десять штрафних балів, – у його тоні виразно чулася зловтіха.

 Відповісти гідно не вдалося.

– Зає!

– Ласко!

– Зає!

– Хрюку!

Голоси я впізнала – саме вони перемовлялися за огорожею. З їхніми власниками було складніше.

Студенти-практиканти? Підозрюю, я сильно помилилася.

Огрядний чоловік із пишними вусами і великою лисиною тупав до нас, радісно скалячи щербаті зуби. Його вік наближався до сорока років, хоча манери та звички нагадували молодика. Прикрите брудно-коричневою сорочкою черево коливалося в такт крокам, широченні штани трималися на стегнах тільки дивом, на ногах красувалися матер'яні тапки – розтоптані, з прим'ятими задниками та потертостями на носках. Пластинку мага він причепив мало не посередині грудей і щохвилини торкався її, ніби перевіряючи, чи не втратив у дорозі.

Поряд із ним дефілювала дівчина трохи старша за мене. Низька, з темним волоссям до пояса, яскраво-синіми очима та посмішкою королеви… Не уявляю, як вона примудрялася йти по поцяткованому металом ґрунту на високих підборах і не спотикатися. Її одяг складався зі стрічок та вирізів – ну наче «нічна трудівниця» помилилася адресою. Але мідна бляха була на належному місці, доводячи: переді мною одна з практиканток.

Красуня фамільярно обхопила шию Еньєра. Чмокнула його в щоку як доброго знайомого, запитала про плани.

– Літо коту під хвіст, – скривився він. – Знову. Але твоя компанія допоможе пережити цей кошмар, Ласко.

За їхніми спинами ледь помітно блиснув портал, викидаючи одразу трьох людей.

Мела, незважаючи на об'ємну сумку, що висіла на плечі, встояла на ногах. Її супутники безвольно впали в пилюку.

– Всі зібралися? – Чаклунка оглянула присутніх. – Ілона з Ласок? – Її погляд зупинився на напівголій дівчині.

– Я, – неохоче погодилася та.

– Медор із Кабанів?

Чоловік, який відгукувався на прізвисько «Хрюк», активно закивав.

– Еньєр із Зайців?

– Приємно з вами працювати, пані Мело! – видав мій недавній знайомий.

«Підхалим», – зрозуміла я.

«Або ввічливий», – заперечила совість.

– Знайомтеся: Брен із Соколів.

Худорлявий хлопець підвівся і, ігноруючи пилюку на штанинах, підійшов до інших. Відкинув за спину довге каштанове волосся, опустив трохи косі очі, сором'язливо усміхнувся невідомо кому і застиг стовпом під вивчаючим поглядом Ілони, тобто Ласки. Срібна пластина мага зухвало виділялася на чорній тканині його сорочки.

Я постаралася не дивуватися надто явно. Соколи – відомий рід, що має спорідненість із самим королем Треннаном. Крім того, вони давно рідняться з Буревісниками, які міцно укорінилися на верхівці магічного товариства. Знать та багатії, жодних винятків. І що ж забув тут їхній нащадок?

– Лілея з Ондатр. – Мела допомогла встати нескладній діачині з мідною пластиною. – Отже, начебто всі. Чудово. – Вона витягла із сумки тонку книжку. – Зараз проведемо інструктаж. Оскільки кожен із вас чув правила вже не раз, – вицвіла брошурка опинилася в руках Еньєра, – заощадимо час. Перечитаєте її на дозвіллі, а поки що поясню свою позицію.