4.3

***

– Це випадково не наші? – Сокіл притулив долоню козирком до чола, вдивляючись у далечінь. – Біля того гаю?

Я придивилася. Попереду маячив якийсь віз і юрмилися люди. Один, два… четверо. Або когось не вистачало, або хлопець помилився. Та й нащо їм зупинятися на під'їзді до села?

– У когось живіт скрутило? – напружено запитала Мела.

– Ми не могли їх наздогнати, – заявив Брен. – Мабуть, селянська родина переїжджає.

Угу, еге ж. Зібрала, значить, якась родина свої пожитки у кольорові сумки, трохи від'їхала від хати та й зупинилася. Батько спину об тополю чухає, матуся голими ногами махає, синочок жере нишком, донька пише щось у блокнотик – мабуть, враження від поїздки поспішає увічнити, поки з голови не вивітрилися. Типова сільська сценка.

Ми наблизилися настільки, що сумнівів не лишилося: біля невеликого гаю стирчали практиканти.

Нас помітили. Медор ліниво обсмикнув сорочку, Заєць поспішно запхав у рот залишки їжі, Лілея сховала записи. Лише Ласка сиділа на борту воза, не звертаючи уваги на спідницю, що задерлась непристойно навіть за мірками Суші. Втім, із присутніх на її принади звернув увагу хіба що Сокіл, чиї вуха підозріло почервоніли. Хлопчина!

– У нас кучер утік, – добродушно зареготав Медор. – Що робити? – Дивна річ, звертався він до мене.

Я мимоволі повернулася до Мели, чекаючи вказівок. Вона відповіла роздратованим поглядом.

«Ну і чим я винна?» – за скривдженою думкою майнув спогад про те, що відтепер побут підопічних лягає на мої плечі і транспортні питання вирішувати доведеться мені.

– Шукати, – сказала я вагомо. – Давно він зник? Як це сталося?

З'ясувалося, що з пів години тому Лілея побачила якогось особливого метелика.

(«Королівський черевокрил – унікальний вид! У давнину його використовували як індикатор магічних коливань. Вусики черевокрила червоніють у присутності людини, яка недавно активувала срібний пил. Колись магічні злочини так викривали!» – пояснювала вона).

Дівчина попросила зупинити віз («Дурепа такий скандал вчинила, що аж мені стало соромно», – повідомила Ласка).

Почала бігати за метеликом («Слабачка. Не здасть залік із фізпідготовки. Хіба так стрибають?» – нарікав Заєць).

Тим часом Медор надумав відлучитися в кущі («Скільки я йому казала, щоб сходив до лікаря? Ніяке це не «занадто багато води випив», а проблеми зі здоров'ям. Але ж ні, чоловік є чоловік. Рік у рік вірить, що саме пройде», – скаржилася Ілона).

Еньєр приєднався до лову комахи з умовою, що у разі успіху Лілея поділиться виторгом за проданий екземпляр («Минулого року такі метелики йшли на аукціоні по двадцять золотих за штуку», – визнав він).

Ласка вирушила в протилежні кущі («Моя справа, навіщо! Тебе не спитала, Зає!»).

Візник наче нікуди не збирався.

Коли всі повернулися до воза, виявилося, що правити кіньми нема кому – кучер зник у невідомому напрямку.

Його шукали. Кликали. Погрожували. Обіцяли винагороду.

Марно. Чоловік як у воду канув.

Практиканти не знали, що робити, і вирішили дочекатися всіх. У сенсі – тих, на кого можна перекласти турботи.

«І кому платять за порятунок від незручностей», – нагадала совість. Добре, що я рідко до неї дослухалася.

– Метелика спіймали? – Мелу більше цікавила комаха, ніж люди. – Точно Королівський черевокрил?

Лілея гордо продемонструвала кулак, з якого стирчав краєчок крила. Заєць витяг з-під сидіння візника напівпорожню банку варення і почав черпати його ложкою – щоб звільнити посудину для такого рідкісного екземпляра.

– Я краще піду на відстані. – Мела забралася геть. – Якщо ви не помилилися… Наскільки я пам'ятаю, черевокрил, відчувши відлуння магії, червоніє та вмирає. Не хотілося б угробити ваш скарб.

– Чим? – На мою думку, вона сьогодні не чаклувала.

Чи портали також рахуються?

– Я за ранок стільки порталів відкрила, що можна самій відростити вусики і скласти лапки. Тає, поведеш коня? А я ще раз огляну околиці. Раптом кучерові стало погано?

«Чи раптом його прибили «вбивці», щоб споганити практику?» – мені вистачило розуму не жартувати вголос такими речами.

Легко сказати: «Поведеш коня». Не те щоб я не ладнала з власниками грив та копит… Ймовірніше, ми існували в різних вимірах і до сьогодні близько не перетинались. Я воліла бути пасажиркою і не лізти з ніжностями до тяглової сили.

Віжки зручно лягли в долоню. А далі? Начебто візник має щось сказати? Вйо? Чи?.. Прокляття, я ж чула це майже кожен день!

– Дозвольте мені. – Сокіл торкнувся моєї руки, забираючи віжки.

Дивне відчуття. Спека, а його пальці холодні, мов лід. Не скажу, що це неприємно. Просто… незвичайно.

– Покладіть сумку на віз, – запропонувала я, помітивши, що практиканта перекосило від зайвих зусиль.

Він заперечливо хитнув головою, його довге волосся вибилося з-за плечей і упало на обличчя. На мить я позаздрила такій шевелюрі. Чого б це? Моє не гірше, та ще й світліше. Але хлопчина точно був симпатичний.