Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Розділ 5.1. Минуле чи майбутнє?

 

Я щиро вірила, що та історія закінчилася. Тавенна, Сойл та Барр залишилися в минулому. Канули у небуття.

Не варто було тішити себе ілюзіями.

А якщо за порядком, то…

Сім років тому я втекла з Тавенни, маючи кам'яне серце Барра – Чорного Дракона, і Ферна – крихітку-демона, що виявився людиною, перетвореною на енергію. Ми блукали просторами Ренії, поки не осіли в Борсуках. Через Мелу, ясна річ, – я хотіла, щоб вона звільнила Ферна від влади колишнього господаря.

Потім чаклунка випадково пробудила серце Барра – і почалося!.

Сойл – Білий Дракон – жадав знищити конкурента. Він прилетів у Тавенну, спалив ущент княжий палац, націлився на місто… Гаразд, визнаю: спочатку не збирався знищувати житлові квартали. Я розлютила його, сама того не бажаючи. А Мела відправила у рідний світ – той, звідки прийшли дракони та звідки закликають демонів. Чисто для довідки: демон – не що інше, як дракон, висмикнутий із його середовища існування і «перероблений» на енергію.

Отже, Сойл зник навіки, контроль над копальнями благословенного срібла перейшов королівським службам, магія подешевшала… Але люди забули про Чорного Дракона – того, хто офіційно вважався спадкоємцем Білого.

Я піклувалася про нього кілька місяців. Ні, не через свою обраність, особливість чи винятковість. Усе значно простіше. Він прокинувся поруч зі мною і, як будь-яке нормальне дитинча, вважав кимось на кшталт «матусі». А коли подорослішав і зрозумів, що та як, забрався додому. Навіть попрощатися не зволив.

Не скажу, що мене це надто засмутило – я ніколи не прагнула бути нянькою для вогнедишної тварюки. Тим паче, приблизно тоді мій роман з Артаном був у самому розпалі. Але зараз чомусь навалилася туга. Спогади гризли душу. Кожен із них нагадував про веселі дні та хвилини щастя.

Люди не цінують те, що мають. Я багато віддала б за шанс повернутися до минулого літа. Можливо, й стосунки з аристократиком не закінчилися б смертельною образою… Але який сенс думати про минуле?

– Барр не прийде. І в нього, і у Ферна свій шлях.

Щодо Ферна Мела погодилася, а ось із драконом справи були складніші.

– Ми не знаємо, який у нього дар. Сойл – цілитель, Барр, здавалося б, воїн. Завдяки тобі він побачив інші можливості. Йому…

– Він не повернеться до мене! З якого дива? Барр не потребує товариства, особливо мого. Він виріс, зрозумій! Дорослі дракони не водяться з людьми! – я щиро вірила кожному своєму слову. – Для драконів люди не мають значення!

Мела не слухала. Вона вдивлялася в далечінь, ніби очікувала побачити Барра з хвилини на хвилину, і, здавалося, була за межами земних просторів.

– Він не прилетить!

Чаклунка здригнулася. Скривилася, сфокусувала погляд на мені:

– Вибач, – повторила. – Знаю, ти хотіла б усе забути, але… Чорний Дракон тебе знайде. У нашому світі ти – найближча йому істота, Тає. Рано чи пізно він це зрозуміє.

Я їй не вірила. Вона говорила про дракона так, наче він був людиною. Непробачна помилка! Кому, як не Мелі, знати, що віковічні істоти не мають прихильностей і почуттів? Сойл, якого я навряд чи колись забуду, – найкращий тому доказ.

Нас перервали безсовісним чином. Заєць нахабно заявив, що час обіду, а чергових нема. Тому або я (Творець, та коли ж я запам'ятаю, що цього літа мені доведеться піклуватися про п'ятьох «убивць»?) затверджую графік, або готую сама.

– Чудово. Сьогодні їжа на вас, Еньєре.

– Красно дякую!

Задоволений чоловік зник швидше, ніж я обмізкувала його відповідь.

– Це був сарказм?

Чаклунка запевнила, що я стала свідком гарячої подяки – явища серед наших практикантів рідкісного, майже унікального.

– Поки що у всіх є домашня їжа, – з усмішкою пояснила Мела. – Це ж не студенти, яких відправили прямо із гуртожитку. Кожен із них має знак мага і працює у гільдії. Медор, Ілона та Еньєр – сімейні люди. Чула, як дзенькотіли банки, коли розвантажували віз? Сьогодні готувати не доведеться, сміття немає – не чергування, а одне неробство.

Я витребувала у неї обіцянку ввечері повернутися до питань про драконів і вирушила влаштовувати життя підопічних. Коли ще випаде нагода покомандувати? До речі, якщо вже в моїх руках опинилися крихти влади… Ха, у графіку чергувань не буде рядка «Тая з Рисей»! Щодо Мели варто було подумати. З одного боку, куховарити вона вміла. З іншого, я досі не розібралася, чи є її підлеглою, чи ми на рівних.

Чаклунка – повна моя протилежність, і навряд чи оцінить жарт. Грати у команді вона і не любила, і не вміла. Добре, що хоч зі мною почала ладнати – ясна річ, не без участі сестри. Точніше, заради сестри. Але це давня історія… Головне – ми трохи розуміли одна одну.

А ще минулого року ми разом відродили Чорного Дракона.

Все-таки ми мали дещо спільне.

***

Вечір минув жахливо, ніч – тривожно, ранок – гірше нікуди. Медор став почесним завсідником місцевої пивниці й мучився важким похміллям. Заєць посварився з Лілеєю, вимагаючи компенсацію за марно витрачений слоїк варення. Жіноча частина села зненавиділа Ласку – тій захотілося засмагати на даху і, скажімо так, після цього видовища рум'янець не сходив зі щік Брена кілька годин поспіль.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше