5.2

Заєць підхопив кліща, і ця подія запам'яталася селу на роки. Лілея голосно страждала через метелика. Брен пішов до Мели з вимогою проводити заняття згідно з навчальним планом і майже досяг успіху: перш ніж його вигнати, вона тицьнула йому якусь книгу.

«Молодець, добився свого», – я захопилася його наполегливістю.

Але він не був задоволеним – як на мене, розчарованим. З'ясувалося, що в теорії Сокіл вважав себе майстром і жадав практики.

– Через мій труп, – як відрубала чаклунка.

Він відповів таким поглядом, що я розхвилювалася всерйоз.

Піднявся місяць. Підопічні з горем пополам затихли та розійшлися в кімнати. Мела не показувалася кілька годин, і я вирішила, що після безсонної ночі вона заснула. А от мені спати не хотілося. За останній рік я відвикла від неробства. Після витраченого марно дня організм не вимагав відпочинку.

Відблиски сонця, що давно зайшло, ще блищали на хмарах. Було тепло, але не спекотно. Десь далеко грала сопілка і чувся багатоголосий спів. Начебто весілля… Чи якесь місцеве свято?

Я сиділа на ґанку. Ганяла нахабних комарів, дивилася на блякле небо… Навколо були люди, але мене гризла самота. Я не звикла до цього. Атайю Тавеннську завжди оточували шанувальники і підлабузники, поруч із втікачкою Таєю незмінно витав Ферн, у Борсуках у мене був Барр, потім – Артан.

А зараз…

Сум накотився раптово і невідворотно. Підвивання невидимого в темряві собаки лише посилило тугу. Захотілося повернутись… Ні, не в минуле – у забуте Творцем Підлісся. Туди, де в мене було з кимось перекинутися словом. Де я була потрібна!

За гнилим парканом проїхав віз. Сусідська шавка кинулася до нього, відчайдушно гавкаючи. Я посміхнулася, намагаючись прогнати нудьгу. Минуло лише два дні з дев'яноста. Звикну. Може, до кінця літа подружуся і з Еньєром, і з Ілоною. Ну або приб'ю когось із них найближчого тижня.

Якийсь віз зупинився біля входу.

«Адресою помилилися», – майнула байдужа думка.

Але обережність змусила встати й тихо підійти до огорожі.

На жаль, заради тиші довелося пожертвувати швидкістю. На той час, як я визирнула поверх нерівних дощок на широку вулицю, кінське пирхання затихло вдалині.

Комар вп'явся в ногу, і я щосили ляснула по коліну. Оглушливий звук пролунав на весь двір, цикади злякано замовкли, у вікні Мели спалахнуло світло.

– Бабцю?

Мене затрясло. Те, що часом мені марився Ферн, – зрозуміло і виправдано. Я провела роки в компанії невидимого демона і звикла спілкуватися з пустотою. Але хрипкий глузливий голос, що віщав з-під землі, – це щось новеньке. Страшне. Таке не пояснити жартами підсвідомості – хіба що душевним захворюванням.

– А я думав, що ти нормальна.

Заперечити було нічого. І я, уявіть собі, так думала, а зараз з'ясувалося протилежне.

– «Вбивця» чи теж плазуєш заради великої мети?

– Теж?

– Ну, як сотка? Що, не знала? Хо-хо, це хіба секрет?

Зненацька у мене з'явилася надія уникнути божевільні. Невідомий висловлювався дуже чітко як для породження хворої фантазії. Імовірніше, хтось із підопічних притягнув із собою демона. Чесно, я воліла б вірити в це, ніж сумніватися у своєму розумі.

– Ти чого така нервова, бабцю? Боїшся, що сяду на шию? Заспокойся. Я можу дбати про себе.

Чекайте! Бабцею мене називали лише одного разу, і потойбічні сутності в тому випадку не фігурували.

– Вальєн? – Я сподівалася, що правильно запам'ятала ім'я. – Вальєн із… із…

– Із Яструбів. Довго будеш трястися? Відкрию секрет: людина без ніг може роз'їжджати країною з тією ж швидкістю, що й інші. Здивована?

Єдине, що мене вражало: я його не бачила! Хоч убийте, але неприязний голос долинав із нізвідки. Купа дров, лавка, зарості кропиви – і пустота!

– Ти примара? – запитала я, затамувавши подих.

А що? З його кепським характером довго не живуть. Вальєн нарвався, дістав, що заслужив, тепер збирається переслідувати Мелу до могили. Теорія мала лише одне слабке місце: чаклунка стверджувала, що привидів у природі немає. Тобто магія здатна створити щось подібне, проте самі собою примари не заводяться.

Темрява за кропивою здибилася. Підозрюю, я скрикнула.

Але не втекла.

– Встати ти мені, мабуть, не допоможеш. Хе-хе, гадаєш, це заразно? Чи гидуєш торкатися каліки?

Скажу відверто: тієї миті я готова була його розцілувати.

– Живий! – злетіло з губ ненароком. – Справжній!

Іржаві петлі не витримали мого натиску, і хвіртка, жалібно рипнувши, впала додолу. Я пройшлась по ній, хрускаючи трухлявими дошками, безтрепетно ​​попрямувала до купи, що ворушилася між лавкою і високими бур'янами.

Вальєн відсахнувся, зачепив долонею кропиву. Зашипів, ніяково змахнув руками.

– Не наближайся! – рикнув. – Поклич сотку. Сподіваюся, хоч вона тут нормальна.