Розділ 6.1. Пил чи попіл?

Горіли свічки… Багато свічок. Деякі похилились, і їхнє полум'я тяглося вбік, ігноруючи закони природи. Дим стелився над землею, ховаючи товсті білі лінії заклинання. Багатокутники та кола… і крихітний сірий камінчик у центрі. Розсипані монети, гірка срібного пилу…

– Поклич його!

Глухий голос. Незнайомий. Жахливий.

Я не могла втекти. Дивилася на полум'я, тремтіла як листок осики, поривалася заплющити очі – і знову бачила перед собою примарний вогонь. Він не відпускав, тяг до себе, наказував коритися.

– Дракон відчує твою кров.

Мела. Напівпрозора, радісна, з величезним кухонним ножем…

– Не треба! Барр нічим не завинив!

Вона не наближалась, але по моїй руці потекла кров. Яскраво-червоні, немовби підсвічені зсередини краплі впали на благословенне срібло і пофарбували багрянцем білі лінії.

– Закохалася в дракона, бабцю?

Ілона. Одягнена у довгу сукню Лілеї, на ногах – тапки Медора.

– Дуренька! Дракон – потойбічна сутність! Як його можна кохати?

Свічки спалахнули і згасли, чаклунка розтанула в тумані.

– Тає…

Я обернулася.

– Маленький мій, – видихнула, побачивши блакитні лускаті крила і довгий хвіст. – Пам'ятаєш мене?

Широка паща розкрилася, сухий язик як кресалом пошкріб масивну морду.

– І-і-і! – скрикнула Ласка.

Нас обох накрило полум'ям, але тільки вона осипалася попелом.

– Що ти накоїв? – Я вперла руки в боки і тупнула ногою. – Негайно вибачся!

Чорний Дракон вищирився, завиляв хвостом як грайливий собака, мало не загавкав.

Моєї щоки торкнулися гарячі губи.

– Зовсім від рук відбилася…

І чому я не здивувалася присутності Артана? Обійняла його, поклала голову на плече…

І прокинулася.

За опущеними повіками палахкотіло сонце, вітер лоскотав волоссям обличчя.

«Тепло… Ясно… Добре…» – розплющувати очі зовсім не хотілося.

Віддалене мукання нагадало, де я перебуваю. Село Трясогузки, третій день практики. Зважаючи на компанію, нудьгувати не доведеться.

Треба позіхнути, потягтися, глянути на світ… З першим пунктом проблем не виникло, а ось із другим почалися складнощі. Кілька годин, проведених на твердій лавці, моїй спині не сподобалися. Вона відмовлялася розгинатись, і я злякалася, що ходитиму напівзігнутою.

Декому з підопічних ситуація сподобається – аякже, з'явиться піддослідний матеріал для тренування «вбивць». Учора треба було переконатися, що срібний пил Сокіл не дістане за жодних обставин. На жаль, я не звернула уваги на натяки Всесвіту.

Хребет хруснув і начебто повернувся на своє природне місце. Я подумки подякувала Творцю і наказала собі сумлінніше виконувати свої ж обов'язки. Головне – поговорити з чаклункою щодо благословенного срібла. Потім – проконтролювати Ласку, яка сьогодні чергуватиме на кухні. І…

О так, розплющити очі.

Інтуїція – страшна річ! Брен, що мить тому займав мої думки, стирчав навпроти і витріщався на мене з нездоровою цікавістю. Побоювався, чи я не віддала богам душу? Чи хотів забрати вчорашню монету?

– Щось трапилося? – Після сну мова давалася важко. – Скільки годин?

– Мела попросила, щоб я за вами наглядав, – він пропустив останнє запитання повз вуха. – Ось. Наглядаю.

– Її передбачливість дуже тішить. – Я все ще сердилася на чаклунку. – Що пообіцяла?

Погляд Сокола майнув убік:

– Покаже, як позбавлятися попелиці за допомогою заклинань. На іспиті цього немає, але принцип схожий на знищення вошей, тож, думаю, знадобиться.

Поруч хтось зареготав. Я придушила бажання ткнути туди ліктем і навмисне повільно повернула шию.

Посмішка миттю злетіла з губ.

– Чудовий ранок, чи не так? – Я швидко вирішувала, звертатися до Вальєна на «ти» чи на «ви». Чомусь із практикантами такої проблеми не виникало – вони були більш-менш ввічливими, до того ж Мела від самого початку їм «викала», тримаючи дистанцію. – Сонечко, пташки… Схиляє до відпочинку на свіжому повітрі, правда?

Брен, вважаючи місію щодо забезпечення моєї безпеки виконаною, зник із поля зору.

«Уявляє знищення попелиці», – подумала я, намагаючись непомітно збільшити дистанцію між собою та Яструбом.

– Не нервуйся так. На людей не кидаюся, – прозвучало майже мирно.

Мені згадався гільдійський маг, що вилетів крізь вітрину крамниці, і зачатки довіри до слів Вальєна зникли.

Він сидів настільки близько, що моє волосся торкалося його руки, яка лежала на спинці лави. Жмурився, як задоволений кіт, розглядав сині далі…

Я мимоволі зиркнула на протези, що виглядали з-під його штанин.

– Як це сталося?