6.3

– Чому? – Брен помітно засмутився. – Що я зробив не так? Активував із затримкою? Чи благословенного срібла було замало?

– Ти розчавив попелицю! – гримнув Вальєн. – Закляття прибрало дохлих шкідників і оминуло живих! Бездар!

«Він надто багато знає про магію, щоб не бути магом», – нашіптував внутрішній голос.

Я намагалася його не слухати і покладатися на докази, але деякі сумніви не йшли з думок.

За допомогою трісочки Брен добув екземпляр, що ворушив лапками. Впевнено помістив його на малюнок, активував закляття без зайвих слів… І качан, з якого Сокіл узяв комаху, перетворився на потерть.

– Як це сталося? – Хлопець був приголомшений і зляканий. – Чому?..

– Цікаве запитання, – підтакнула Мела. – Тепер уявіть, що ви знищуєте не попелицю, а, наприклад, вошей. Відразу скажу: здорова людина міцніша за капусту, її цим заклинанням не вбити. Хіба що сипнути жменю срібного пилу, але на іспиті він видається у малих кількостях. Ну чи трапиться якийсь здихляк. Як кому пощастить.

Чаклунка говорила з настільки байдужим і водночас шаленим виглядом, що я аж затремтіла. Якщо хтось і ненавидів магію сильніше за Вальєна, то це моя подруга. Точніше, Мела ненавиділа Академію. І працювала на неї. Як таке можливо?!

– Ну ж бо, Брене! Не бійтеся робити припущення.

– Я не розумію! – вигукнув практикант. – Просто не розумію! Лінії змістилися, так? – запитав з надією.

Чаклунка зітхнула, підійшла до нього впритул.

– Ваше заклинання намальоване ідеально, – сказала тихо. – Забули, як учора кричали, що теорію знаєте добре? Тому шукайте причину, не пов'язану з теорією. Кажіть будь-що! Можливо, правильна відповідь елементарна.

Сопіння тривало не надто довго. Сокіл обійшов креслення з усіх боків, потикав пальцем землю, понюхав ґрунт, навіть скуштував його на смак.

– Помітних ​​відхилень немає, – сказав задумливо.

«Окрім надмірного вмісту курячого посліду», – додала б я, якби захотіла йому допекти.

– Об'єкт? – Брен запитливо дивився на Мелу.

Вона кивнула.

– Ви не безнадійні. Що не так із об'єктом?

Дослідження попелиці згаяли чимало часу – і все без успіху. Вальєн сів на винесений господарем садиби стілець, а я, непомітно позіхаючи, сперлася на найближче дерево. Сонце припікало, і навіть легкий одяг не рятував від спеки, та ще й мурахи повзали по корі, лоскотали руки, намагались впасти на голову.

Чаклунка, що спостерігала за потугами практиканта без особливого ентузіазму, не витримала першою.

– Гаразд, підкажу, – заявила, відступаючи в тінь. – Що таке попелиця?

– Е-е-е… – Брен розгубився. – Комаха… Ряд… Не пам'ятаю… Підряд… Не знаю…

Вона скривилася:

– Почнімо спочатку. В теорії ви сильні, ніхто не заперечує. А уявіть, що ви ніде не вчилися. Погляньте на попелицю. Що це?

Хлопець примружився, винувато зиркнув на глядачів.

– Зелена кулька. Лапки. М’яке пузце. Твердих покривів немає… начебто. Без крил? Хоча…

– Майже чудово, – кивнула Мела. – А всередині у неї?

– Кишки? – нещасним голосом припустив Сокіл.

– Сік цієї клятої капусти! – крикнув Вальєн. – Свіжий сік! Твоє заклинання спрямоване не тільки на попелицю, а й на ту рослину, якою вона харчувалася!

Брен остаточно знітився.

– Мені пошукати голодну попелицю? – спитав, не зводячи очей. – Худу? Чи вичавити цю?

Добре, що у власника будинку був хлів зі свинями, – завдяки регулярному похрюкування ніхто не звернув уваги на мої смішки.

– Чи?.. – продовжила Мела, на обличчі якої виразно читалося бажання знищити разом зі шкідниками всіх невмілих практикантів.

– Взяти об'єкт на рослині, яка росте поза зоною доступу заклинання. Змінити вектори напрямку. Послабити силу та збільшити тривалість. – Брен аж світився від щастя. – Так? Так?!

Мела розвела руками, пропонуючи випробувати ідею на практиці.

І йому вдалося! Мені самій не вірилось, але на грядці не залишилося жодного шкідника ​ – вони всі обсипалися.

– Дякую! – Судячи із захопленого вигляду хлопця, він збирався святкувати цю подію довго і настирливо. – Я зрозумів принцип!

– Сподіваюся, вам вистачить цього до кінця літа. – Незважаючи на успіх, ставлення чаклунки до підопічних не змінилося.

Сокіл забрався геть швидше, ніж вона закінчила фразу.

– Мінус один. – Мела непритворно зраділа. – Залишилося відучити Медора від злодійства, а Ілону привчити до одягу, і про практикантів можна забути.

Наївна! Недарма кажуть, що освічені люди не бачать далі свого носа. Не хотіла метушні – не слід було давати надію Брену. А тепер він не відступиться. Лізтиме з питаннями та проханнями, незважаючи ні на що. Це як з безпритульним кошеням: один раз нагодуєш – приліпиться навіки. Так, зі мною таке траплялося. Ні, я не збиралася доглядати за кігтистим клубком шерсті. Віддала Артану. В замку барона багато смаколиків, тож не збідніють з іще одним ротом.