Розділ 10.1. Старий чи новий?

Дійти до ґанку я не встигла.

– Ой-е! – заволав Еньєр. – Що він робить, ненормальний?!

Цікавість – дивна річ. Я повернулась назад, перш ніж зрозуміла, що мені взагалі-то однаково, хто і що коїть за огорожею.

– Божевільний! – Заєць почув мої кроки і вказав на північний кінець вулиці. – Кісток не збере!

Я примружилася, придивляючись. Дорогою галопом мчав кінь. У сідлі, нахилившись ледь не до гриви, сиділа людина, однак визначити її стать і вік було неможливо: вона хиталася з боку набік, наче лялька з ганчір’я, і в будь-який момент ризикувала впасти додолу.

– Хтось не вміє їздити верхи? – Про всяк випадок я поспішила відгородитися від невмілого вершника хвірткою. – Тільки цього й не вистачало!

– Гільдійський, – хитнув головою Еньєр. – Не розберу, золото чи мідь…

Тяжко дихаючи, кінь наблизився так швидко, що Заєць аж відстрибнув від паркану. Повіддя натяглося, копита вдарили повітря…

«Золото!» – блиск пластинки мага пробився крізь густі пасма гриви.

Я давно перестала вірити у збіги. Чаклуни із золотими знаками не роз'їжджають селами на кшталт Трісковника щодня. А якщо так…

– Ньельм?

Почувши мій голос, конячка піднялася дибки. Вершник, лаючись, не втримався, гримнувсь на тверду глинисту дорогу і відразу підхопився, не надавши падінню особливого значення.

– Ти!

Його сині, обрамлені густими віями очі вп'ялися в мене з такою пожадливістю, що мої руки самі виламали з огорожі коротку дошку і виставили її як зброю.

– Я, – підтвердила я обережно.

– Вона, – підтакнув Еньєр.

Ньельм кинувся до мене зі спритністю чи то заклятого ворога, чи то засліпленого пристрастю коханця.

– Державна власність! – Я засунула засувку і відступила на кілька кроків.

Він перелетів через хвіртку, і не помітивши перешкоди.

Скрипнуло вікно, хтось приголомшено ахнув. Я й сама спостерігала за чаклуном із відкритим ротом.

Він був диво як гарний! Рухався стрімко і плавно, примудрявся триматися гордо навіть під час бігу. Дихання не збилося, ретельно розпатлане волосся не липло до чола, незвичний для тутешніх місць одяг не зім'явся і не забруднився.

– Який красень! – процвірінькали від будинку. – Він залишиться із нами?

«Лілею поки не відпустило», – зрозуміла я, поспішаючи забратися зі шляху Ньельма.

Ага, як же! Він звернув до мене без затримки.

Дошка почала рухатися.

Запевняю: у мене немає звички бити людей, але високородний чаклун – окремий випадок. До того ж я ще не пробачила йому Тавенну та співпрацю з Білим Драконом!

Гаразд, брешу.

Все було зовсім не так.

Я не вмію геройствувати. У будь-якій небезпечній ситуації мій єдиний вихід – тікати. Ось і тоді я махнула дошкою, щоб відкинути її і кинутись геть, та Ньельм сприйняв цей рух за загрозу і виставив руку, захищаючись.

У битві рефлексів та самовпевненості перемога залишилася за мною. Дерево виявилося міцнішим за непередбачливо розчепірені пальці чаклуна. Не думаю, що його кістки зламалися (я ж не била – відкидала), проте незвичний до болю аристократ зменшив швидкість і почав оглядати кисть.

– Що тобі треба?! – На порозі «бази» я почувалась у відносній безпеці.

– Ти!

– Як романтично! – пискнула у сусідньому вікні Лілея. – Він хоче вашу руку та серце!

У мене були цілком обґрунтовані підозри, що Ньельм і справді примчав, аби отримати моє серце. В буквальному сенсі: він, як і Мела, знав про нас із Барром, і якби це допомогло йому повернути колишню славу, не зупинився б ні перед чим.

– Не наближайся!

– Ти мені потрібна!

Це лякало.

Я замкнула двері і сховалась у своїй кімнаті. Повернула ключ, забарикадувалася шафою… Вискочити у вікно і бігти, не розбираючи дороги? Ех, мене зупинили сумніви.

За минулий рік я звикла до мирного життя. Старі вороги упокоїлися в Тавенні, Борсуки мало годилися для примножування нових. Мені подобалося тихе буття. Навіть із «вбивцями» я була готова змиритися заради вісімнадцяти золотих, які б забезпечили мене до старості.

А тепер з'явився чоловік із минулого. Чаклун. Знатний пан. Кожне з цих визначень означало смертельну небезпеку, а Ньельм поєднував усі три одночасно.

Тож все-таки варто було скористуватися вікном!

– Проходьте! – Лілія люб'язно впустила власника золотої пластини до будинку. – Чаю? Чогось міцнішого? Приєднайтесь до нас за вечерею?

– Де вона?!

Зі щасливим щебетанням дівчина провела чаклуна до моєї кімнати.

– Тає, до вас прийшли! – оголосила, заливаючись задоволеним сміхом.

«Невже її зачарували назавжди?» – злякалась я, не уявляючи, чи зможу витримати товариську і безмозку версію Лілеї ще два з половиною місяці.