10.2

***

Я вважала, що інстинкти – корисна річ. Мені вони допомагали виживати: зникати, коли запахне смаженим, уникати небезпечних особистостей, довіряти чуттям і давати драла в будь-якій більш-менш сумнівній ситуації.

Колись мене не надто турбувало, як це сприймається збоку. Ціла – і слава Творцю, а смішки за спиною та здивовані погляди – дрібниця, не варта уваги.

Ми з Ферном були одинаки, і нас це влаштовувало.

Тепер я повернулась, як люблять висловлюватися вчені, в лоно суспільства. Разом із інстинктами. І хоча з кожним днем ​​мені вдавалося керувати ними все краще і краще, сьогодні вони взяли гору.

Згадка про Барра шпурнула мене в минуле. Я зірвалася. Покинула все напризволяще і помчала в тому напрямку, куди вели двері.

В основному прямо. На південь. Через пів села, мілкий ставок, зарості очерету, чиїсь гречані поля та пасіку.

Укус бджоли злегка погасив мій запал. Я пригальмувала, щоб віддихатися, і здоровий глузд нагадав про себе.

Стало по-справжньому соромно. Не за ганебну втечу (та начхати мені на думку «вбивць» чи аристократів) – за те, що залишила довірене майно і людей без нагляду.

Треба повернутися. Ньельма вже або витурили стусанами, або прибили, причому другий варіант здавався ймовірнішим. Вальєн безпечний, якщо до нього не наближатися. Ласка посміється, та й забуде. Щоправда, Еньєр напевно донесе Мелі, яку брехню я про неї сказала, але це не страшно, переживу. Чаклунка зрозуміє. Вона завжди все розуміє та пробачає.

На жаль, я не дуже добре уявляла, куди йти. Рушила на північ – вийшла до тієї самої пасіки. На північний захід – до бурякових полів. Північний схід? Пейзажі потяглися незвичні, і я поспішила забратися назад – до бджіл.

Влаштувалася в старому сараї без дверей, почала розмірковувати про місцевість… Сонце котилося до заходу, шастати в темряві не було жодного бажання.

Я вирішила до настання сутінків зробити ще одну вилазку.

І задрімала.

Хрускіт чагарника розбудив мене, коли на небосхилі сяяли північні сузір'я. Я підхопилася, перелякано заозиралась… І полегшено видихнула.

Навколо походжали кози. Так-так, звичайні трісковницькі кози, яких в окрузі хоч греблю гати.

– І звідки ви прийшли? – розчарування в моєму голосі вистачило на всю отару. – Куди підете?

Вони відповіли байдужим меканням.

Я вибралася назовні, потяглася…

Сон зник. Питання з напрямком теж.

Удень я правильно визначила, де селище. Мабуть, відхилялася й ходила колами, та зараз сумнівів не залишалося: Трісковник прямо на півночі, захочеш – не помилишся.

– Добре вам, рогаті. Одна турбота – травку щипати, – пробурмотіла «сусідкам» і почала прокладати свою власну стежку до селища – туди, де в темне небо піднімався стовп полум'я.

І, хоч убийте, я відчувала: це не випадкова пожежа.

***

До того часу, як я, подряпана гілками і мокра від ненавмисного купання в струмку, досягла знайомої вулиці, будинок пана Ашиша з Грачів майже догорів.

Староста селища люб'язно попередив, що люди нині нервові, подією в Трясогузках налякані, тому збираються пустити за вітром і «базу» – про всяк випадок, разом із її мешканцями. Вранці прибудуть представники влади і все владнається, а зараз вихідцям з Академії краще поберегтися.

Натяк я зрозуміла, і хоча сама розділяла підозри місцевих жителів, сидіти тихо не наважилася. Розсудила, що в Гаївці (наступному пункті згідно з розкладом), яка розташувалась за пів години ходьби, нам будуть не раді, і підправила маршрут.

Рибальський хутір, що притулився на побережжі за три години їзди від найближчого населеного пункту (і за сім годин звідси) здавався оптимальним варіантом.

Мела не заперечувала. Точніше, у  загальній метушні ми з нею перетнутися не встигли, але протестів я не чула, тож зробила висновок, що її все влаштовує.

Староста мою ідею підтримав і навіть не поскупився на власний повіз. Проводжаючи нас, він «по секрету» повідомив, що нам пощастило: якби сім'я Ашиша не встигла вибратися з палаючого будинку, люди були б налаштовані набагато агресивніше.

За минулі дні сумки практикантів чарівним чином зменшилися майже вдвічі, тому розмістити на повозі вдалося всіх. Заєць трохи попатякав щодо порушення графіка, навчальних планів, проблем зі звітністю, та й замовк. Естафету перехопила Лілея – вона, бачте, забула банку з дохлим метеликом і вимагала негайно повернутися. Її скарг вистачило ненадовго: Вальєн пообіцяв викинути на узбіччя будь-кого, хто заважатиме йому спати, і розмови непомітно зійшли нанівець.

Я начебто теж задрімала. Розплющила очі, коли настав ранок.

– Далеко ще? – запитала напівголосно, оскільки з сусідів не спав лише візник.

– Приїхали, – буркнув він, квапливо і водночас тихо зістрибуючи на землю. – Повіз заберу… колись.

– А кінь? – До мене поки не зовсім дійшло, що відбувається. – Чому не випрягаєте?

– Кінь ваш.