Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

12.2

 

***

Колодязь розташовувався далеко від берега, за крайніми будинками. Стежка до нього заросла чагарником, зруб потемнів від часу і розтріскався. Ясна річ, всередині не було ні натяку на воду, лиш пісок та принесене вітром сухе листя. Поцяткована лишайниками драбина, що лежала за кілька хат поряд із дужкою від відра, натякала на те, що хтось колись уже намагався довести це місце до ладу.

– Спочатку треба вирубати зарості, – діловито почав розпоряджатися Еньєр.

Він сильно обгорів на сонці, шкіра на його плечах лущилась, а щоки нагадували сире м’ясо, але це не заважало Зайцю стромляти свого носа куди не просять. Мела скрипіла зубами від його безпорадної активності і звички вештатися під ногами, проте не казала нічого.

– Чим? – пробурмотів Медор, замахуючись лопатою. – Кухонним ножем?

Врешті колючі стебла пообламували руками, бо у лопати після першого ж удару відлетів держак.

Якось так вийшло, що Заєць у цьому участі не брав – стояв віддалік, керував процесом. Його помітила Ласка, дала знайдені неподалік граблі й наказала допомагати. Він досить швидко позбувся уцілілих зубів і з чистою совістю забрався в хатину – нібито лагодити знаряддя праці.

– У змаганнях із лінощів Зая побив би будь-який рекорд, – реготав Медор.

– Сам винен, Хрюку. – Як не дивно, Ілона не ухилялась від роботи і не боялася подряпин. – Нема чого з ним панькатися.

– Він такий кволий…

– По-твоєму, я сильніша?! – з вереском підстрибнула вона.

– Еге ж.

Спокійна відповідь позбавила нас ще одних рук – Ласка задерла ніс і пішла зображати тендітну скривджену дівчинку.

І нехай. Після довгих перепалок та обміну «люб’язними» словами шлях все ж було звільнено.

– Я всередину не полізу, – заявив «убивця» з Кабанів.

– Ви всередину не пролізете, – безжально підтвердив Брен, зазирнувши у зруб. – І я не піду. У мене клаустрофобія.

Грубий регіт обірвав його виправдання.

– Оце працьовиті бджілки! – знущально пробасив Вальєн від головного будинку. – Допомога не потрібна, ха-ха?

Я озирнулася, шукаючи Ньельма. Чаклун майстерно ухилявся від трудових обов'язків, тому поблизу його не знайшлося.

– Драбина надто стара. Треба підстрахуватися. – Мела штовхнула ногою напівзгниле дерево, і воно відповіло хмарою потерті. – Зараз принесу мотузку.

– Звідки у нас мотузка? – Не пригадую, щоб таке добро було у господарстві.

– Трісковницький староста подарував. Душевна людина… Пропонував із зашморгом, ще й мило запашне давав, але я подумала, що це вже перебір.

Поки вона ходила до обжитої халупи, ми з Медором запхали драбину в колодязь.

– Дуб міцний. – Кабан смикнув верхню планку, і та відпала, обсипавши його пальці трухою. – А цвяхи не дуже… Нічого, один раз витримають. Мабуть. Ви легка. Хочете ж спробувати?

– З юності мріяла розбитися на благо суспільства.

І все ж я не дочекалася повернення Мели. Ту перехопив Ньельм, почав щось доводити, тицяючи пальцем у небо… Я вирішила, це надовго. Визнала ризик незначним і обережно полізла вниз.

– Ви смілива, – підтримав Медор. – Лопату не забудьте.

«А ще в мене чудове здоров'я, яке гріх не гробити просто так, від нудьги», – заскиглив внутрішній голос.

Сперечатися з ним не мало сенсу – він, як завжди, не помилявся.

– Та що з нею коїться?! – Мела підбігла, коли до дна залишалося зовсім трохи. – Тає, ти збожеволіла?! Стій! – Вона жбурнула мені мотузку. – Обв'яжи навколо пояса! Ну ж бо! Добре затягуй вузол!

– Вона мені ребра переламає!

– Зате шию не звернеш!

Я неохоче послухалася. Випустила планку, закріпила вузол… Уявила, як петля врізається в тіло, і подумала, що краще просто впасти – цілішою буду.

Сходинки тріснули.

«Серйозно?!» – я вчепилася в поїдене часом дерево.

– Не ворушись, я її ще не закріпила! – почула слова Мели.

«З цього і треба було починати!» – а потім опори не стало. Жодної. Нижні планки розсипалися пилом, і трухлявість тут була ні до чого.

«Ну а я чим маніяку не догодила?!» – майнула ображена думка.

Потім я зустрілася з нерівним дном і розічхалася від стовпа пилу.

– Пан Ньельм упав? – долинув здалеку голос Лілеї. – Сподіваюся, він не сильно забився! – її інтонації стверджували протилежне.

– Що там знову зі мною не так? Час цілуватися? Зачекай, умиюсь хоч, – слова чаклуна я більше додумувала, ніж чула.

– Ой! Ви тут! А хто у колодязі? О, пані Мела! Що з вашою рукою?

– А на що схоже? – Чаклунка нависала над зрубом, закриваючи небо. – Тає, щоб тебе демони… – Вона осіклася. – Встань. Мотузка намоталася мені на руку.

– І що? – простогнала я, впевнена, що в мені не залишилося жодної цілої кістки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше