12.3

– Що там? Можна копати? – кричали вгорі.

На той момент питання води мене не цікавило. Я нишпорила по землі, вишукуючи підтвердження жахливого здогаду.

І знайшла.

Засміялась, як дурна, роздивившись витягнутий череп і великі зуби.

Кінь.

Лише кінь.

Не людина.

Потім веселощі зникли, бо на очі потрапила блискуча бляшка, яка колись була частиною збруї.

Корона та виноградна лоза.

Простіше кажучи, Академія.

У нас таких не було, тому вона, напевно, залишилася з минулорічної практики або її підкинули навмисне, щоб відвести підозри. У першому випадку Брена можна викреслювати зі списку кандидатів у маніяки – «вбивця» він поки що новенький. У другому – хлопець єдиний, кому вигідно, щоби звинувачували старших членів компанії.

– Немає тут води! Джерело пішло! – вигукнула я, сховавши бляшку в кишеню.

Чи варто було розказати всім про своє відкриття? Ні, краще зачекати.

Мене витягли на поверхню, насварили за необережність, порадили уважніше дивитись під ноги.

Та частина драбини, де зникли планки, залишилася поза увагою, тому зайвих питань не було. Щоправда, косилися на мене геть усі, проте я пояснювала це своїм безглуздим падінням.

А коли попрямувала до моря, щоб викупатись і вивітрити з голови непотрібні почуття, зрозуміла, в чому суть. З ніг до голови мене покривала сажа.

Я могла мовчати скільки завгодно – це нікого не обдурило. Відтепер усі знали, що відбувається щось погане.

***

Хмари пливли наді мною, часом закриваючи сонце, часом перетворюючись на пухнасті клаптики. Вітер гнав їх у далечінь, поспішаючи очистити небо, але вони підбиралися знову, заполоняли височінь, кидали тінь на узбережжя.

Я лежала на теплому камені, чекаючи, коли висохне одяг. Напевно, дрімала… Голоси, що долинали від хутірка, діяли як колискова.

Медор збирався на рибалку і вимагав, щоб до його повернення хтось зібрав хмиз. Еньєр шушукався із засмученою Лілеєю, і це створювало видимість зайнятості для них обох. Ласка, вбрана в шокуючі для жителів Трясогузок стрічки, валялася на піску. Ньельм сидів віддалік, позираючи то на неї, то на гори, що виднілися на горизонті.

Тиша… Всі такі ввічливі, спокійні, чемні. Лицемірство зашкалювало, і від цього було моторошно.

– Брене! Можна вас на хвилинку?

Сокіл помчав на пошуки дров швидше, ніж Мела закінчила фразу.

– Еньєре, ви…

– Ні-ні-ні! Я не маю медичної освіти! Ні!

– Я можу спробувати, – ледь чутно запропонувала Лілея. – Бачила, як це робиться. На собаках.

– Дякую, не треба. – Чаклунка сама втекла від заповзятливої ​​дівчини. – Ньельме!

– Спочатку віддай мій срібний пил, – огризнувся чаклун.

– Забув? Жодного благословенного срібла. Відтепер – лише альтернативні методи.

– Ну і страждай, так тобі й треба.

– Тає!

Я закрила очі долонями. Чому відразу Тая? Ха! Тая, між іншим, теж потерпіла сторона. Синяки по всій ду… спині. Пальці обдерті мотузкою. Скалки від драбини.

– Я хворію. Використай магію.

Мела з шумом видихнула прямо у мене над головою:

– Ти мені плече висмикнула! Чим малювати?

– Практикантами, – порадила я. – Всі так роблять.

– А чаклувати – цукром?!

– Як знаєш. Досить метушитися, тут немає нікого, хто вмів би вправляти вивихи, і нікого, хто б ризикнув потренуватися на тобі. Змирись. Треба їхати до лікарні.

– То знайди того триклятого коня!

«Вже знайшла. У колодязі. Ти ж знаєш це, і не треба зганяти зло на мені».

Мела запнулась, охнула.

– Вставай! – махнула здоровою рукою. – Будеш креслити.

– Я? Що за вигадки? Я ж у цьому не розуміюсь!

– Чудово. Значить, нічого зайвого не домалюєш.

Схоже, що надмірна підозрілість – не тільки моя доля.

Я встала. Сорочка встигла висохнути лише спереду, і спину відразу обдало холодом.

– Під дах?

Мела кивнула:

– Візьми мою крейду. В кишені.

– І цукор?

– Глядачів немає, обійдемося без абсурду.

«Нарешті ти поясниш, як чаклуєш без срібного пилу!» – зраділа я, поспішаючи до головної розвалюхи цього селища.

– Ходи до мене, – пролунало від ґанку досить роздратоване запрошення.

Адресувалось воно не мені.

– Впевнений?.. – Мела зупинилась, ніби тільки цього й чекала.