Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Розділ 14.1. Чорний чи білий?

 

Дерев'яні колеса стукали по камінню, змилені коні ступали так, ніби кожен крок міг стати для них останнім. Вони важко дихали, спотикалися на рівному місці, пирхали, коли батіг залишав на їхніх округлих боках глибокі рани. Віз нещадно торохтів, і в нічній тиші цей звук бив по нервах дієвіше, ніж далекі завивання дракона.

Я схопилася, протираючи очі й не зовсім розуміючи, в якому світі перебуваю і чи реальне те, що відбувається. Прохолодне повітря увірвалось у легені, в носі защипало. Позіхаючи, я ледве не проковтнула комара. Закрутила головою, відпльовуючись, а коли трохи отямилась, шум змінився.

Кричав чоловік – високий, міцний, досить молодий. Він розгойдувався, як п'яний, і сліпо тицявся то в один бік, то в інший. За його спиною стояв віз: розхлябаний, покритий кіркою сухого гною, з діркою в правому полудрабку. Найближчий до мене кінь упав на коліна, другий голосно сипів і помітно тремтів.

– Тає! З дороги!

Поштовх шпурнув мене на паркан. У палець вп'ялася скалка, і я зрозуміла, що точно не сплю. Випросталася, не вірячи власним відчуттям, ступила вперед…

– Буди всіх!

«Та що ж відбувається?» – було важко оцінити ситуацію.

Потім я побачила, що віз не порожній.

На брудних дошках лежала жінка. Хустка з'їхала, закрила її обличчя, на оголених руках темніли синці, спідниця задерлася, відкриваючи збиті до крові коліна.

А ще вона була вагітна. Пізній термін – або двійня.

– Пані чаклунко! – вив чоловік. – Врятуйте їх! Врятуйте мою сім'ю!

Мене знову відштовхнули.

– Що там? – повз пробіг Ньельм. – Важкі пологи? То якого демона ви приперлися в цю глухомань? Їй нормальний лікар потрібен!

Приїжджий впав навколішки:

– Нічого не пошкодую! Врятуйте!

Його високий лоб зустрівся з кам'янистим ґрунтом, і чоловік подався вперед, явно оглушений.

Поряд промчала Мела, тримаючи перед собою магічне джерело світла.

– Буди практикантів! – крикнула мені. – Не стій стовпом!

Я зачепилася за свою ж ногу і сіла на землю. Долоні пройшлися твердими грудками, руки пронизав біль.

– Брене! – пискнула, відкочуючись з-під ніг Медора, що поспішав на шум. – Ілоно!

Голос не слухався. Ба більше, я не бачила сенсу здіймати тривогу. Тій жінці вже не можна було допомогти, і справа зовсім не в тому, що трохи вище її величезного живота стирчало чи то вузьке руків’я ножа, чи то залізний прут. Я була досить близько, щоб впевнено заявити: вона не дихає.

Ньельм стусаном відкинув селянина, що стогнав біля воза.

– Прокляття! – вигукнув, гидливо оглядаючи шматки засохлого гною. – Треба інше місце, крейда тут не малюватиме.

– Немає часу! – Чаклунка пірнула під його руку, ніби й не помітивши перешкоди. – Зіниці реагують на світло. – Вона відкинула хустку і доторкнулася до шиї жінки. – Пульс уривчастий. Тає! Чому ти застигла?! Тягни сюди Брена!

Боюсь, я повелася не надто гідно. Ноги підкосилися, в очах помутніло… Хтось направив мене до стіни найближчої розвалюхи, і я безвольно притулилася до неї, не в змозі поворухнутись. Опустила повіки, переконуючи себе, що впораюсь, але в скронях стукала кров, а голоси віддалялися з кожною миттю.

Незвичний стан. Я побувала в багатьох важких ситуаціях, і майже завжди зберігала ясну голову. На жаль, спокійне життя в Підліссі погано позначилося на моїх навичках виживання. Я звикла до того, що слабкість – не порок. Розучилася контролювати страх. Дозволила йому здобути наді мною верх.

Це означало, що я стала… хм, нормальною? Звичайною? А, може, чутливою?

Чи захворіла?

Та ні, дурниці. Мене не змінити. Я – Тая із Рисей, і легко впораюся з хвилинною слабкістю.

Впораюся!

Я сказала, впораюся!

– Ой!

– Твою ж!.. З тією зрозуміло – міщанка! А ця слабонервна як в Академії протрималася? Заберіть її!

Біля мене впало інше напівнепритомне тіло. Судячи з довгого подолу, що торкнувся моєї кісточки, – Лілея.

Чужа вразливість додала мені сил. Я встромила нігті в долоні, щоб біль допоміг вирватися із в'язкого дурману, і розплющила очі.

Стало соромно до неможливості. Усі були зайняті справою. Медор знімав полудрабки, що заважали, Ньельм смикав зав'язки свого ж мішечка з благословенним сріблом, Сокіл діловито кришив крейду, Ласка тримала зап'ястя жінки, слухаючи пульс.

– Тає! – Мела помітила, що я очухалася. – Розворуши його, – кивнула на селянина, – і спитай про ту штуку, – вказала на прут. – Хутко!

Я відліпилася від стіни й підійшла до приїжджого, сіпнула його за плече:

– Шановний!

Жодного відгуку.

– Серце зупинилося.

Тихі слова Ласки громом відгукнулися у моїй свідомості. Накотила така безнадійність, що руки опустились, а на віях з'явилися сльози.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше