16.2

– Що, Зая бризкає отрутою направо і наліво?

Роздумуючи про принесені Еньєром плітки, я непомітно для себе дісталася до колодязя, на зрубі якого Медор влаштував сушарку для якихось нібито пряних корінців.

– Зізнався, що нишпорить у наших речах, – поскаржилась я. – Таке відчуття, що він не бачить у цьому нічого поганого.

– Цікавість у Зайців у крові, – посміхнувся Кабан. – Мабуть, метелик не дає спокою? Та ж його половина ціла, отримає свої гроші. Ходімо, – він махнув рукою, – покажу дещо.

Я сподівалася, що це «дещо» – не світло в кінці тунелю. Хтозна… Раптом Заєць випатякав страшну таємницю, і зараз мені заткнуть рот навіки?

У халупу, що служила притулком Медору та Еньєру, я заходила з побоюванням. Чомусь здавалося, що із-за дверей кинеться Заєць, розмахуючи лопатою. А, лопату ж забрала Мела… Але довкола вистачало інших підручних засобів на кшталт молотка, поліна чи сковорідки.

– Гарно, правда?

Замість смертовбивства мені продемонстрували високу сулію з прозорою рідиною, в якій усіма кольорами веселки переливалося крило королівського черевокрила.

«Якщо чесно, бридко», – але вголос я просто запитала:

– Навіщо це?

З'ясувалося, настоянку Медор готував для прощального вечора. Черевокрил, уявіть собі, чудова приправа до самогону. Дарує радість і позбавляє похмілля. Чудодійний засіб, у місцевій культурі відіграє надзвичайно важливу роль. Головне, не переплутати Королівського черевокрила із Синьовусим крилочеревцем. Метелики схожі, але якщо перший дає приємний дурман, то другий смертельно отруйний.

– Хочете спробувати?

Я відмовилася. Сказала, що не годиться відкривати сулію раніше наміченого терміну. Нечесно. Насправді ж вигляд розпорошеної комахи спричиняв нудоту. Та й не потрібна мені фальшива радість, своєї вистачає. Досить уявити, як відісланий у Борсуки золотистий гончак впивається Артану в… гаразд, нехай буде – в ногу, і настрій різко покращується.

Виходячи з напівтемного приміщення, я спіткнулась. У кишені щось брязнуло, і це нагадало про ще одне невирішене питання.

– Ви в кінській збруї знаєтеся?

Медор сховав сулію за стару скриню без кришки й примружився, розглядаючи мій силует на тлі дверей.

– Ну, бачити доводилось. А що? Запрягти бажаєте? Поїхати кудись?

Я продемонструвала заклепку з гербом Академії, надибану на дні колодязя. Мої спроби знайти схожу на тій збруї, яка додавалася до воза трісковницького старости, не мали успіху. Схоже, йшлося про верхового коня.

– Куди її чіпляють?

Медор узяв шматочок заліза, покрутив на сонці.

– На мантію, – посміхнувся. – Це значок Академії, такі видають викладачам. Де ви це взяли?

***

Я знову лізла у вузьку дірку. Шорсткі стіни зрубу дряпали спину, драбина похитувалася під моєю вагою, нудотний сморід давним-давно вивітреного гару відчувався під час кожного вдиху. Проклята уява… Було тривожно, і річ зовсім не в тому, що будь-якої миті нога могла натрапити на порожнечу. Я знала: нижніх планок немає, і наперед приготувалася до неприємного спуску.

Успіх підвів: остання сходинка відпала сама. Мотузка натяглася, боляче вп'ялася в тіло, долоні ковзнули по зав'язаних на ній вузлах, залишаючи клаптики шкіри. Я скрикнула. Вткнулася лопатками в стіну, намагаючись зменшити свою вагу, зашкребла підошвами сандалій по вищербленому каменю. Ефекту не помітила, і зціпила зуби, чекаючи, коли ж торкнуся дна.

По спині ніби пройшлися дошкою для прання, пальці геть втратили чутливість. Що вдієш, скелелазінню мене не навчали, та й шпигунські справи я не практикувала. Але інші у герої годилися ще менше. Хіба що Еньєра я б з радістю запхала в колодязь. У нього і підходяща комплекція, і фобій немає, і сили в руках досить. Та тільки він уперся, як осел. Ну хіба не підозріло?

М'який пил обволік кісточки, мотузка ослабла. Я випросталася, задерла голову нагору.

– Лови! – У мене полетіла та сама кулька світла, яку зранку начарувала Лілея.

Відсахнутись я встигла, дякую тренованим на дорогах Підлісся рефлексам. Світляк врізався в землю, відскочив… Довелося почекати, поки він зупиниться, – чіпати цю штуку не хотілося.

– Що там? – долинуло зверху.

Після розмови з Медором я трохи рознервувалась і напатякала зайвого. Зізналася, що в колодязі знайшла кістки якоїсь тварини. І заклепку, нікуди від цього не подітися. Тому тепер майже всі прагнули відкриттів і з жадібною цікавістю стирчали над зрубом.

Але, як завжди, у бруді порпалась я.

– Нічого, – огризнулася.

Луна спотворила мій голос, і я здригнулася, сприйнявши це за відлуння минулих часів.

Присіла, придивляючись до потривоженої суміші листя, піску і попелу, гидливо опустила руку в пухку масу…

– Це точно кінь! – крикнула хоч щось, аби не залишатися віч-на-віч із тишею та тісними стінами. – Тільки череп! І кістка! Довга! І… Схоже на хребці!

Під ногою щось скреготнуло. Я підскочила, хряснулася ліктем об камінь. Зашипіла, вимовила кілька злих слів… І помітила підкови. Дві штуки. Клаптик тканини з обгорілими краями. Ще кістки – дрібніші, вони начебто належали якимсь гризунам.