19.3

***

Трісковник. Велике селище з базою Академії. Сім сотень дворів та незліченна кількість кіз. Найбільша в окрузі лавка з усякою всячиною і без перебільшення вороже налаштовані жителі.

Чому ми тут опинилися? Гарне питання. Замість відповіді назву три слова: небо, дракон, Ньельм. Гадаю, коментарі зайві, та й пристойні вислови на думку не спадають. А якщо коротко, то…

Чаклун побачив темно-синього (тобто незнайомого) дракона і помчав, куди очі дивляться. Мою руку він відпустив тільки коли шкереберть скотився в струмок – той самий, біля якого я плутала в ніч, коли згорів будинок Ашиша.

– Жити набридло?!

Ньельм булькав під водою і був по-справжньому жалюгідний. Я дивилася на нього і не впізнавала людину, яка торік проганяла Сойла. Неможливо, щоб Ньельм настільки змінився, навіть якщо відтоптав Барру хвіст або лайливими словами пом'янув його драконячу матусю. Чаклун ніби збожеволів. Перед драконом його розум геть-чисто вимикався.

Щось тут було не так, і я мала в цьому розібратись.

Я не стала знущатися. Спокійно оголосила, що небо чисте, Трісковник неподалік, кози наполегливо хочуть вигнати нас зі своєї території. І ми вирушили в село, тримаючись за руки як закохана парочка.

Місцеві жителі нам не зраділи. Вони вказували на пластинку мага, що виблискувала на грудях Ньельма, несхвально хитали головами і перемовлялися між собою, уникаючи зустрічатися з нами поглядами.

– Треба обсохнути. – Чаклун стукав зубами чи то від пережитого страху, чи то від холоду, хоча, як на мене, було нестерпно спекотно. – Я промок наскрізь.

– На ходу обсохнемо. – Шлунок бурчав, тому мої думки займали гроші та їжа. – Топай швидше. – Добре, що це село я встигла вивчити вздовж і впоперек. – Зараз знайдемо старосту, перекусимо і повернемося до Гаївки.

– Навіщо? – не зрозумів Ньельм і аж зупинився посеред перехрестя, щоб здивовано втупитись у мене.

Ну або в молодицю за густим частоколом, що явно була прихильницею купальних стрічок Ілони, особливо під час прополювання грядок.

– У них є відділення королівського розшуку, – терпляче пояснила я. – Покажемо їм «господарство» Маріса, хай вони його шукають. Може, отримаємо кілька монет за вказівку на кримінальне кубло.

Ньельм скептично посміхнувся:

– Думаєш, місцеві не знають? – Він ще й підморгнув, та навряд чи мені. – Це ж село, тут нічого не приховаєш. Я питав інше. Навіщо трісковницькому старості нам допомагати?

– Щоб ми швидше забралися з його території. – Як же дратує, коли розмовляють з тобою, а дивляться вбік! – Сам бачиш, хлібом-сіллю тут не зустрічають. Принаймні мене.

Ньельм зітхнув, але підкорився, хоча шию викручував назад аж до наступної вулиці, що збігала вниз і ховалася в тіні розлогих черешень.

***

Сварлива дружина старости села наговорила багато всякого про магію та магів, однак врешті-решт неохоче повідомила, що чоловік, найімовірніше, тиняється в шинку, і навіть з погано прихованим злорадством провела нас до крамнички, де я колись купувала цукерки, а Мела – експериментальні тістечка. Шинок розташовувався поряд, але і він, і староста вмить втратили актуальність, бо біля низької огорожі стояла знайома конячка. Ось тільки на возі сиділи не чаклунка і Вальєн, а Брен та Еньєр.

З освітою у мене не склалося, проте рахувати я вміла. Після від'їзду Мели минуло трохи більше доби, шлях до Трісковника по суші займав годин сім. Тобто практиканти покинули Ялівець цього ранку… Отже, наші доморощені грабіжники копалень повернулися не через «кілька днів», як планувалось, а значно раніше.

Висновок? Я припустила б, що їхній задум провалився, срібного пилу у нас, як і раніше, немає і маніяк може безбоязно продовжувати свої витівки.

– Тає! Ви цілі! – радісно привітав мене Брен, розчухуючи червону від укусів комах фізіономію.

– Казав же, ніщо її не візьме, – зробив сумнівний комплімент Еньєр, здираючи облущену шкіру з передплічь.

Завдяки практикантам ми з Ньельмом нарешті змогли попоїсти, тому я охоче вибачила насмішку.

З'ясувалося, «вбивці» приїхали, щоб повідомити владу про моє зникнення і організувати пошукову операцію (за словами Сокола), і заразом прикупити продуктів (якщо вірити Зайцеві, це було їхньою основною метою).

– Нічого не забули? – турбувався Брен, свердлячи поглядом довгий список покупок, написаний чотирма різними почерками. – Еньєре! Вони не мають цукру!

– Піду спитаю у шинку.

Зайця не було пів години, не менше. Я розпитала Сокола про Ялівець і дізналася, що не помилилась щодо Мели та Вальєна. Навіть задрімати встигла… А потім повернувся Еньєр – з порожніми руками і синцем на підборідді.

Обговорювати травму він не забажав. Буркнув, що це випадковість, і почав укладати мішки й коробки на віз. Про цукор і не згадав.

– Гей, красунчику! – Через дорогу перебігла рум'яна дівчина з товстою русою косою і нахабними очима. – Пан Ашиш вибачається за непорозуміння і просить взяти оце. – Вона поставила на землю біля ніг Еньєра пузату пляшку з темного скла. – Не тримайте зла.