20.2

– Обійдемося без формальностей, – обірвала Мела його фразу, нервово смикаючи нитку з рукава своєї широкої сорочки. – Вам потрібен убивця, мені треба дотягти до кінця практики. Чому б не допомогти одне одному?

Нишпорка запропонував зайти до кабінету. Схоже, збагатитися знаннями йому сьогодні не судилося. Щасливчик!

– Гей, а я? – скидалося на те, що про мене забули.

– Почекай на возі, Тає.

– Ви вільні, пані Тає.

Мене залишили на самоті. Як завжди, коли на горизонті з'являлася чаклунка, я опинялася на задньому плані. У-у-у, набридло! Цього літа я – законослухняна частина суспільства з гарною роботою та пристойним доходом! Чому зі мною ніхто не рахується?

– Куди чапаєш, бабусю? – долинуло з вулиці.

Вальєн, звісно. Хто б сумнівався. Як завжди розхристаний і нахабний, він походжав перед гаєвським розшуком і поблажливо дивився через огорожу.

– Обстоювати свої права! – від несподіванки я ляпнула це вголос.

– На ката й шибеницю?

– На доступ до інформації, свободу слова та участь у громадських об'єднаннях! – випалила перше, що спало на думку.

Вальєн засміявся. Я постаралась опанувати себе, тому що його тут зустріти точно не очікувала.

– Де Ньельм? – спитала, не подумавши, що зачіпаю хворе місце.

Яструб скривився:

– Ну от хто з самого раночку згадує про мерзоту? Дах у твого Ньельма їде потроху. Навіть ненавидіти його, убогого, якось соромно. Ще питання?

«Чому ти тут? І чому рухаєшся, ніби не помічаючи протезів?» – крутилося на язику.

– Ви зуміли добути срібний пил?

– У сенсі, якого хріна я не валяюся пластом і не дриґаюсь із милицями? – Вальєн ніби бачив мене наскрізь. – Ньельм поділився магією. Сподіваюсь, ніколи не дізнаюся, де він ховав благословенне срібло, але оскільки тої ночі ніхто його не знайшов… Бр-р-р… Краще навіть не вгадувати.

Відчайдушно поскрипуючи, мимо проїхав навантажений сіном віз. За ним мчала зграя собак – дрібні злючки, вони оглушливо гавкали одне на одного і на навколишній світ. Ці малі смердючки відразу розпізнали в мені чужинку. Кинулись у відчинені ворота, оминули Яструба, націлилися на мої ноги…

Тільки заскочивши в затхлу кімнатку без стільців, що іменувалася приймальнею гаївського розшуку, я зрозуміла: їх цікавила миска з юшкою, яка стояла в кутку порожньої камери. Сніданок, очевидно. Думаю, призначався він мені, проте в ранковій метушні я його не побачила.

– …поняття «презумпції невинуватості» було запроваджено в епоху правління Його Величності Каріала Першого, – звучало за дверима з табличкою «Пан Корун, голова гаївсько-лукошницького відділення державного розшуку». – Вважається, воно запозичене з правової системи стародавнього Моніта, проте прихильники монархічної теорії виникнення Ренії посилаються на кевійське законодавство як єдине істинне джерело юридичних положень, що використовуються в сучасній практиці.

Отже, Корун лекції не уникнув. Це означало, що Мела засмучена, зла й дуже обурена. Знаю, зазвичай люди висловлюють негативні почуття кулаками або матюками, але, як на мене, у цьому випадку помста була невимовно витонченішою.

Чаклунка – не сільський нахаба. Її доводиться слухати. І вирішувати, що вигідніше: піти на поступки і зберегти здоровий глузд чи потонути в нагромадженні нікому не потрібної інформації, що засмічує мозок. Ні, цей висновок не мій, – я лише процитувала поважного пана Тінна, очільника Борсуків, який уникав випробовувати свій розум надмірною вченістю.

– Охоче ​​погоджуся з тим, що Моніт зробив величезний внесок у історію формування основних постулатів держави та права, – несподівано підхопив тему Корун, – однак маю зауважити, що я прихильник не дуже відомої теорії народного договору. Серед людей поширений вислів «не піймавши, не кажи, що злодій», який доводить, що юридичні поняття були відомі з давнини і саме вони послужили основою для запровадження монітських…

Я постаралася викинути це все з голови. У мене теж були влучні висловлювання щодо всього цього. Тут у нас або «два чоботи пари», або «найшла коса на камінь». Якщо правильне перше, розмова затягнеться надовго, якщо друге… Хм, ще довше – ніхто не захоче відступити суто з принципу.

Краще втрутитися, поки не пізно.

– Ніякого співробітництва, так?

Я зайшла в кабінет без стуку і виявила, що Корун сидить за довгим, абсолютно порожнім столом, а Мела притулилася до запиленої картотеки і розсіяно витирає корінці папок та смикає закладки.

– Чому? – Нишпорка перевів на мене важкий погляд. – Ми прийшли до деякої згоди.

– Арештуєте всіх чисто про всяк випадок? – Я знала, як працюють подібні служби, тому не мала ілюзій.

– Ми дотримуватимемося елементарного принципу: кого не спіймали, той не злодій.

– Тобто до нас претензій немає? – здивувалась я.

– Жодних, доки ви перебуваєте за межами довіреної мені території. У Ялівці, або в Пониззі, або в Ігруні… Де завгодно на південь від Лукошника.

Якимось дивом мені вдалося не обуритись: «Отже, наш маніяк вам нецікавий? Упевнені, що винна одержима? Боїтеся, що вона прийде і за вами? А чому? Чим ви завинили перед цією жінкою?»