20.3

***

Для мешканців Трясогузок це був звичайний, нічим не примітний день. Південна спека, від якої дрижало повітря, а піт виїдав очі, вигнала селян із полів. Чоловіки зібралися в тіні біля забігайлівки, жінки ділилися новинами, перекрикуючись через низькі огорожі.

Наш віз зупинився в центрі села, під розлогим деревом, що пережило і блискавку, і підпал, і спроби перетворити його вивернуте коріння на місця для сидіння. Мела одразу вирушила в темне гамірливе приміщення, щоб розпитати про приблудну жінку, а я тим часом вишукувала в натовпі знайомі обличчя і не бачила ні працівника Академії, ні старосту, ні хоч когось із сусідів тутешньої «бази».

– Глянь-но туди! – штурхнув мене Вальєн. – Сьогодні вдалий день.

Я прослідкувала за його поглядом і аж засміялася, бо з найближчої до забігайлівки хати вийшов Маріс. Насторожено озирнувся, помітив нас… Здригнувся від несподіванки і намірився шмигнути назад, а то й взагалі кинутися навтьоки, але не встиг.

Його жбурнуло на середину вулиці. Селяни здивовано зашепотілися, хоча першої миті не надали події особливого значення, а в мене всередині все похололо від поганого передчуття.

– Догрався, бузувір, – зі зловтіхою виплюнув хтось. – Нарешті!

І з'явився демон. Такий вродливий, привабливий, харизматичний… І смертоносний. Точніше, це я знала, що переді мною потойбічна сутність у подобі людини. Глядачі бачили атлетичного хлопця без сорочки, який почав безжально колошматити свою жертву.

– Так йому й треба! – вигукнула якась літня жіночка, прикриваючи очі розчепіреними пальцями. – Стільки крові попив! Цілі сім'ї губив!

За бійкою спостерігали з азартом та цікавістю. У тутешніх місцях таке бувало не часто. Підозрюю, зазвичай Маріс махав кулаками, тому його принизливе становище сприймалось як заслужена відплата.

А потім у руці демона затремтіло серце.

Все змінилося. Більше не лунали жарти, не чувся сміх. Людей скував жах. Вони заціпеніли так само, як і я.

Демон був гарний до неможливості. Я не могла знайти в його правильних рисах жодної вади. Чарівна усмішка, проникливий погляд… І руки у крові.

– Не підходь до нього, Тає!

Даремно Вальєн хвилювався. Я не збиралася кидатись на демона з криком: «Що ти робиш, окаянний?!» Марно волати до совісті потойбічної сутності. Демон – лише інструмент. Зброя, здатна пробити кулаком грудину. Адже не можна дорікати ножу чи стрілі – їх спрямовує рука людини. Щоправда, на відміну від демона, стріла не може заявити:

– Мені не подобається мучити. Я вмію вбивати швидко, але господареві цього замало. Зупиніть його.

Я дивилася на розпластане серед дороги тіло і не знаходила сил, щоб відвести погляд. Маріса жорстоко побили на очах десятків свідків. Потім йому вирвали серце.

Вирвали!

Вражені люди мовчали. Те, що сталося, здавалося настільки немислимим, що не вміщалося в головах.

Шкода, що довго це не могло тривати.

Стукнули облуплені двері, випускаючи Мелу.

– Що тут…

Вона не договорила. Сліпо зашарила рукою по боку – там, де у магів зазвичай висить мішечок зі срібним пилом і малювальним приладдям. Пропустила одну сходинку і впала на коліно.

Натовп ожив.

– Братику! – До розпростертого тіла кинулась якась жінка. – Брате!

Можу заприсягтись, я її вже зустрічала. Але де? Невже вона з тих, хто приходив до мене нарікати на аморальну поведінку Ілони?

Мела підхопилася, похапцем змела з розбитого коліна пісок і камінці, з розгону застрибнула на віз.

– Поїхали, Велне! Ну, вперед!

«В чому річ? Всі ж бачили, хто вбивця!» – я не розуміла її логіки, але щосили вчепилася в драбини, бо від розпачливих криків селян кінь наче збожеволів і не реагував на команди Вальєна. Спочатку тварина застигла, немов скам’янівши, а за мить уже мчала вперед, не розбираючи дороги.

Прямо на труп.

– Геть!

Жінка, що ридала над тілом, з переляку відскочила. Я згадала її спотворене горем обличчя. Це вона принесла курку і попросила не поминати лихом убитого чоловіка. Наш маніяк спалив його під час першого тижня практики. Тоді ніхто не припускав, що жертв стане більше і що четвертою буде її брат.

– Тримайся, Тає! Чуєш?

– Та чому? Свідків багато! Вони підтвердять, що ми до нього й близько не підходили!

Я говорила і сама розуміла абсурдність власних тверджень. Для звичайних людей демон, магія та чужинці – рівнозначні поняття. Селяни не будуть розбиратися, хто маніяк, хто магиня, а хто – приїжджа без магічного дару. Тим паче, демон звертався до нас. Клята тварюка! Він не залишив нам жодного шансу!

Віз підстрибнув, коли колеса наїхали на труп. Думаю, кров Маріса не відмиється ніколи…

Натовп закричав, пролунали заклики до дії. Хтось кинувся навперейми, інші схопилися за каміння й палиці. Краєм ока я помітила, що демон зник. Тепер селянам не було потреби розриватися між двома цілями.