20.4

– Велне, припини, – Мела якимось дивом примудрялася зберігати рівний тон. – Ти заженеш коня до смерті.

– Хочеш здохнути сама?

Але батіг опустився.

Поступово швидкість зменшилась, і я змогла розтиснути пальці, якими чіплялася за драбини з такою силою, що нігті аж побіліли.

– Він божевільний! – видихнула, заплющивши на мить очі. – І що далі? Накаже демону вирізати ціле поселення?

– Думаю, це остання жертва, – заперчив Яструб. – Найголовніша і найненависніша. Досі вбивця уникав публічності.

– Вчора він спалив Ашиша, – нагадала Мела. – Свідків вистачало. Чому ж одразу не нацькував демона і на Маріса?

– Хотів, щоб він мучився, чекаючи відплати? – припустила я. – Не був певен, що Маріс винен? Винен у чому, до речі? Мені не віриться, що купка сільських чоловіків викрала в Рені князівну і видала її заміж за місцевого баригу.

Чаклунка, важко дихаючи, залізла на сидіння поруч із Вальєном і попросила глянути на її плече. Поки ми намагалися здогадатись, чи вивихнуте воно знову, чи просто розпухло від забиття, кінь пройшов повз Лукошник. Далі починалися покинуті та необжиті території. Не впевнена, що селяни організовано зібралися б у похід на Ялівець, проте візит нишпорок чекатимемо в найближчому майбутньому.

– Знаєте, у чому різниця між сьогодні та вчора? – раптом запитав Яструб, вкотре нібито непомітно поправляючи перев'язь чаклунки. – Вчора Маріс був люблячим чоловіком, готовим на все заради дружини. А сьогодні, завдяки довгому язику Ньельма, практиканти в курсі, що він торгував забороненою мерзотою, був причетний до смерті приїжджого нишпорки і одружився з Віолою тільки після того, як вона завагітніла.

– Тобто діє все-таки месник. – Мела притулилася до Вальєна, геть-чисто забувши про «ненавиджу, але терплю». – З одного боку, це добре. Непричетні до зникнення Віоли не постраждають. З іншого… Демон казав, що вбив когось невинного. Може, випадкового свідка?

Я поворушилася на твердих дошках, влаштовуючись зручніше.

– Дещо не сходиться. – І як це чаклунка про таке не подумала? – Демон знав про все, що сталося з княжною. Він би одразу розповів нашому маніяку про Маріса.

Мої супутники засміялися в унісон.

– Дуже сумніваюся, що вишколений в Академії маг розмовлятиме з демоном, – пояснила Мела. – Демонів навіть розумними істотами не вважають.

– Ніхто не повірить демонові, – додав Яструб. – Вони брешуть анітрохи не гірше, ніж люди. Особливо кмітливі легко оминають накази. Наприклад, демон Ньельма витягнув мене від Сойла, перш ніж той… Обійдемося без подробиць. За це дорогий кузен його розсіяв. Демона, звісно, ​​не дракона. Гарна в мене рідня, правда ж?

Запало мовчання. Кінь неквапливо чапав уперед, я обдумувала почуте, Мела скрипіла зубами, Вальєн відсторонено перебирав віжки… Здається, шкодував, що поділився частинкою минулого.

– Демон, якого контролює наш маніяк, досить слухняний, – тиша гнітила, тому я почала міркувати вголос. – Він убив невинного. Тобто… Невинного зі свого погляду. Раптом месник вважав інакше?

– Або прибрав свідка, – наполягала чаклунка.

– Труп у Лукошнику! – пригадала я. – Адже нишпорки розпитували про цю справу! А давайте…

– Надто ризиковано, – обірвав Яструб. – Повіримо демонові на слово.

– Але краще…

– Ні, – і знову він не дозволив закінчити фразу. – Це невиправданий ризик.

– Як твої наскоки на Білого Дракона? – вколола я і зразу ж про це пошкодувала.

Травма – не привід для жартів. Шкода, що часом у мені прокидалися схильності Атайї Мерлейн.

– Ми знаємо достатньо, – Вальєн був непохитний.

Чи достатньо? Я замовкла, впорядковуючи думки.

Княжна Зареська зникла в столиці і того ж літа з'явилася в Суші. Точніше, у Трясогузках. Невідома жінка, яка нічого не пам'ятала про минуле… Що сталося з нею? Ні, не до зникнення, – після?

Дружиною Маріса вона стала нещодавно. Сусідка сказала, що одружилися вони, коли в неї виросло черево. Отже, місяців чотири-п'ять тому. Або пізніше. А до цього Віола провела на узбережжі два з половиною роки.

Власник пивниці із Трясогузок, шахраюватий землевласник із Трісковника, торговець незаконною поганню із Гаївки… І приваблива дівчина без грошей, знайомих і, якщо вірити чуткам, розуму. Неважко здогадатися, що їх пов'язувало. Відверто кажучи, я майже розуміла нашого маніяка.

– Еньєр не зізнався, чому Ашиш його вдарив? – спитала, коли невисокі дерева на узбіччі змінилися поодиноким чагарником.

– Каже, ненароком, – відповіла Мела, не обертаючись. – Зіткнулися на порозі.

«А пляшку пійла Брен теж розбив випадково?» – я на власні очі бачила, що хлопець тоді був розлючений.

Через скривдженого товариша? Чи через особисті рахунки?

Мимо пролетів великий яскравий метелик.

– Королівський черевокрил, – прокоментувала Мела. – Ви з Ньельмом розтрощили розплідник у Гаївці?