22.2

Чаклун грубо кивнув у мій бік:

– А вона? Барр знищить…

– Замовкни! – Відсторонена незворушність Мели зникла. – До тебе не доходить? Барру начхати, живий ти чи годуєш черв'яків! Твій господар – чужий дракон! Він про це поки не знає, і молись хоч Руйнівнику, щоб не дізнався! Адже тобі не хочеться одного разу випробувати долю безправного демона? Біжи, поки дракон не зрозумів, що має над тобою владу!

– Але…

– Його єдиний наказ – «Тремти!» – не відпускає тебе досі! Ти втрачаєш розум, побачивши дракона! Цього певного дракона, Ньельме! Уяви, що станеться, коли він це зрозуміє! Коли вивчить людей краще і побачить, що їхній страх зовсім інший! Тож біжи!

«Ми відпустимо його? Після того, що він зробив? Адже чаклун щойно зізнався у вбивстві!» – подумки обурилась я, спостерігаючи, як він невпевнено відступає до порога.

– Допоможи мені, – попросив раптом Ньельм. – Востаннє. Благаю.

– Ні, – різко заперечила Мела. Настільки різко, що навіть я відчула, як у неї болить душа. – Через попередній «останній раз» у Тавенні загинули люди. Тобі час подорослішати.

– Ти пошкодуєш!

– Погрожуєш? Смішно.

– Пошкодуєш мене! Ти не така черства, якою хочеш здаватися!

Мела відвела погляд.

– Відколи відмова брати участь у злочині вважається черствістю? – промовила тихо. – Йди. Єдине, що я можу зробити, – відпустити тебе.

Ньельм ще трохи потріпав нам нерви, то благаючи, то погрожуючи. Нарешті його обтягнута тонкою аристократичною сорочкою спина зникла за дверима. Чаклунка відразу сповзла на свій матрац і відвернулася до стіни. Вона дихала рівно і розмірено, проте я можу присягнутися, що чула схлипи.

Але це була не моя справа.

Я дивилася на клаптик неба за вікном і згадувала Підлісся. Як би склалася моя доля, якби не Ферн? Відкинемо той факт, що я загинула б у перші дні після втечі з Тавенни. Припустимо, пройшла б через увесь бруд, який може запропонувати наш світ, і все-таки залишилася б живою. Що б зі мною сталося? Точніше, з Атайєю Мерлейн Реджиневрою Тавеннською, зарозумілою княжною з величезним его і жагою уваги?

Гадаю, я перетворилася б на жіночий варіант Ньельма: озлоблений, ненависний до успішніших людей, готовий на будь-яку мерзоту заради хвилини слави.

«Дякую тобі, мій любий демоне. Ти примирив мене із цим світом. Я зуміла тебе відпустити… Прощавай», – подумала я, засинаючи.

І зовсім не здивувалася, побачивши уві сні Артана.

Ми були такі щасливі… Сперечалися до хрипоти, але усміхалися. Проклинали одне одного, але обсипали поцілунками. Розлучалися навіки, але зустрічалися лише через мить.

Ні знатної нареченої, ні смертельної образи… Наше щастя могло тривати вічно.

«Тобі це не сподобається, Тає. Сподіваюся, ти зрозумієш мене правильно. Мені час одружитися», – сказав він тоді.

Я розлютилась і викинула його зі свого життя. Однак тепер, після одкровень Ньельма, у мене виникла найогидніша з ідей.

Чаклун жертвував людьми, ганяючись за мрією. То чому ж я здалася так легко? Мені не потрібно було ні вбивати, ні обманювати. Просто не відступати. Докласти трохи більше зусиль. Поборотись за те, чого я хочу!

У ті часи я вважала, що не стане шкурка за виправу. Прокляття, чому ж ця «шкурка» не йшла з голови, незважаючи на місяці розлуки?!

«Завтра. Роздуми будуть завтра», – наказала я собі.

І повернулася до затишного світу сновидінь, де не існувало самотності.

***

Ранок минав похмуро і безрадісно.

Лілея валялася в ліжку, всім своїм пом'ятим виглядом ніби натякаючи, що не виспалася через нічні посиденьки, тобто сусідки по кімнаті винні в її поганому самопочутті.

Ілона, навпаки, палала похмурою жагою діяльності. Вдягнувши свої купальні стрічки, вона зранку вирушила на пляж. Пообіцяла не повертатись без демона. Аруна, себто. На смертоносну потойбічну сутність, яка підкорялася нашому маніяку-вбивці, Ласка не облизувалась.

Медор забув зняти з багаття кашу, і вона помітно підгоріла, перетворилася на грудку слизу, тому в буквальному сенсі не лізла в горло.

Еньєр відмовився снідати, за що отримав кілька туманних погроз і обіцянку, що з цього моменту приготуванням їжі займатиметься лиш Заєць.

Брен також підтримав атмосферу загального невдоволення. Його займала якась книга – стара, у пошарпаній червоній обкладинці, з припаленим корінцем і брудно-жовтими сторінками.

«Демонологія для початківців», – говорила обкладинка.

Судячи з гримас Сокола, йому написане зовсім не подобалося.

– Дитячий садок якийсь, – бурмотів він, перескакуючи через цілі розділи.

«Ну і навіщо це читати?» – запитала б я, якби мене турбували його хвилювання.

Але чіпати «вбивць» не хотілось, особливо тих, хто займав перші рядки у списку кандидатів у маніяки.

– Про що розмірковуєш, бабцю?