24.2

***

– Тобі погано, сонечку?

О ні, мені було добре. Я ніби купалася в затишному теплі, і виринати з цього стану зовсім не хотілося.

– Вгамуйся, Арі, – пробурмотіла тихо. – Ще рано… Ми ж не селяни, щоб вставати на зорі…

– Вона хвора! – прогорлав хтось незнайомий.

Я різко розплющила очі. Одразу ж побачила потріскану стелю, темні від старості стіни, рукодільні фіранки… Такого добра в баронському замку не було.

– Ялівець, – простогнала, зрозумівши, де перебуваю. – Знову цей хутір…

У поле зору потрапили втомлені обличчя. Чаклунка, Ласка, Лілея… І красунчик-демон. Чудова компанія.

– Привіт, – сказала потойбічна сутність. – Прощавай.

– Чому так? Зібрався у відпустку? – прохрипіла я, ще не зовсім вірячи, що він реальний.

– Господар скоро мене розсіє. Я тепер не зброя, а доказ.

Не можу сказати, що мені було його шкода.

– З ким вона розмовляє?

Знову той незрозумілий голос…

Демон помахав мені рукою і випарувався.

Його місце зайняла широка морда, яка чимось нагадувала коров'ячу. Синя та луската морда.

У відкритій пащі виднілися масивні зуби травоїдної тварини, сухий багряний язик звисав м'ятою ганчіркою, на нижній щелепі стовбурчилися кістяні нарости.

 – Сойл!

Я сіпнулася всім тілом, пориваючись забратися геть від гарячого подиху. Тобто дракони не дихають, я знаю. Хіба що вогнем. Проте обличчя горіло, як під спекотним сонцем, волосся липло до чола, на губах відчувалася сіль.

– Аюло, не лякай її!

Це сказала Мела, і стало трохи легше. Я простягла руку, щоб перевірити, хто з оточуючих є реальним. Пальці натрапили на гладкі лусочки, і синя морда забралася з несподіваною спритністю.

– Твою ж!..

– Ой!

Я сіла, обвела поглядом кімнату. Відразу помітила, що на вулиці мрячить дощ, у Вальєна, який стовбичить у дверях, відросла щетина, а чаклунка не носить перев'язь.

Та й не варто забувати про дракона.

Він просунув голову у вікно і обережно до мене принюхувався.

– Це не Барр, – я не знала, чи говорю вголос. – Це товста синюшна корова.

Темно-жовті, оточені довгими густими віями очі дракона наповнилися вологою. А у Сойла були вії? Я не пам'ятала. У Барра точно не було. Тільки милі лусочки на повіках.

– Навіть у цьому світі мене вважають потворною!

Дракон.

Безперечно, ці слова сказав дракон, по щоках якого текли сльози.

– Твою ж!.. – знову ляпнула я, коли дещо почало до мене доходити. – Потворною. Він… Воно… Вона?!

– Ми хвилювалися за вас, Тає. – Лілея виступила немов із тіні й накинула мені на плечі тонку ковдру. – Ви майже добу марили.

– Відро чи вбиральня? – поцікавилася практичніша Ілона, що підступала з другого боку.

– Правда ж, Аюла дуже гарна? Ти обізвала коровою мене, а не її, – зиркнула в мій бік чаклунка.

Я б охоче визнала все це продовженням божевільних видінь, але жодних надприродних дурниць не відбувалося. Звичайний день… Плюс дракон. Так, не можна забувати про дракона.

Я відчувала, що заслужила трохи пояснень.

І я не збиралася відкладати це до кращих часів.

***

Отже, повернімося на двадцять чотири години до мого пробудження, хоча про ті події я можу судити лише зі слів Мели та Вальєна.

Дехто безрозсудний і невдачливий (не показуватимемо пальцем, добре?) примудрився наколотися на голки стрільчатника і впасти в забуття. Звичайно, ні про яке продовження шляху більше не йшлося.

Мої супутники зраділи, що ми не встигли пройти і п'яту частину маршруту, і повернули назад. Мене не забули прихопити, за що їм красно дякую. Особливо Вальєну – я взагалі не уявляю, як він зумів кілька годин поспіль тягти моє не надто важке, але змучене видіннями тіло.

Підозрюю, і Мела, і Яструб встигли проклясти мене до сьомого коліна. Проте неприємності, пов'язані зі мною, здалися їм несуттєвими, коли в Ялівці вони виявили переляканих до смерті «вбивць» і засмученого дракона.

Про мене тимчасово забули. Синє чудовисько, що зайняло пів вулиці, поглинуло всю увагу. А коли воно заявило, що прагне познайомитися з майбутньою свекрухою, практиканти припустили, що на обід Медор зварив юшку із черевокрилів.

Вальєн першим зрозумів, у чому суть.

– Це дракониха, – якимось чуттям уловив він. – Жіноча особина. Самка дракона.

Потойбічна сутність заридала і в такт схлипам знесла хвостом кілька халуп.

– Драконодівчинка, – виправився Яструб.

Вона усміхнулася, спричинивши затяжний напад паніки у Лілеї, і повідомила, що звуть її Аюла, у нашому світі вона недовго, дуже любить Барра і хоче подружитися з його матусею.