25.4

Медор? Наскільки я пам'ятала, він радів зникненню артриту і не звертав уваги на навколишній світ.

Ілона? Вона хихотіла, як студентка, що вперше з'їла черевокрила, і безглуздо дивилася в небо.

Лілея? Навряд чи. Дівчина ридала і проклинала драконів разом зі своєю спадковістю.

Еньєр? З одного боку, він і справді бігав між практикантами, щось бурмочучи. З іншого – у його мові переважали цифри та жалі щодо Аюли, яка могла стати золотою жилою.

Брен? Цей «щасливчик» на масове зцілення не встиг, бо застряг у вбиральні, і з'явився вже після того, як Арун повідомив мені своє ім'я.

Тоді хто? На думку спадала лише одна істота, яку цікавила доля хлопця. Демон Віоли, що нині підкорявся вбивці, часом виявляв дива самостійності. Можливо, це він постарався?

Арун запевняв, що не запам'ятав голос того, хто говорив. Я відчувала: хлопчина бреше. Інші вдавали, нібито їх це не стосується, і періодично запитували:

– Коли їдемо?

«Коли повернеться Мела», – могла б заявити я.

Однак кожен розумів: шлях із Драконячого Лігва неблизький. Навіщо їй Ялівець, якщо ми зібралися до цивілізованих місць? Ймовірніше, що вона чекатиме в одному із сіл: Трясогузках, Гаївці чи Лукошнику.

«Я – головна», – було дуже важко пам'ятати про це.

– Завтра, – надвечір я вирішила остаточно. – Збирайтеся.

– А хлопчик? – затурбувалася через долю підкидька Лілея.

«А хлопчика у бюджеті не передбачено», – просилося на язик.

– Його б до Рена відправити… – А які ще ідеї? – Щось їх із княжною Зареською об'єднувало. Хтозна… Раптом він із того ж роду?

«Зайці. Арун говорив про Зайців», – нагадала пам'ять.

Але зв'язати Зайців і Вовків я не могла. Тож… Нехай князь вирішує.

Лілея погодилася, що влада найкраще визначить долю приблуди. Загалом я мала на увазі дещо інше, проте сперечатися не стала. Доберемося до офіційних установ, а там побачимо.

– Йдете вечеряти? – запитала практикантка.

Їсти не хотілось, як і сидіти в компанії.

– Пізніше.

Вона не наполягала.

Я розмістилася в напівзруйнованій хатині, спробувала подрімати. Голоси, що долинали знадвору, заважали неймовірно. Тиші б мені… І спокою. Але практиканти мали гарний настрій і замовкати не збиралися.

«Прогулянка на самоті сприяє міцному сну», – подумала я, виходячи на стежку, що вела до джерела.

Незважаючи на сутінки, пітьма не поспішала опускатись. Я бачила кожен камінчик… І все ж примудрилася спіткнутись.

– Планка з драбини? – здивувалася вголос, виявивши під ногами тонку дощечку зі шматком іржавого цвяха.

Присіла, торкнулася темного дерева… Так і є – сажа.

– Ну ви!.. – не втрималася від вигуку.

Еньєр, проноза! Зрозумів, що я недарма витріщалася на скелю, і вирішив перевірити перед від'їздом, що та як. Ось же хитрун!

«Дуля тобі, а не золото князівни!» – я не затримувалась, щоб помилуватися красою природи.

Добігла до скелі, де господарювали дві квапливі постаті, зупинилася, вперла кулаки в боки.

– І як це називається? – промовила голосно.

Вони шарахнулись одне від одного.

– Тає! – видихнули з полегшенням.

– Це чужі гроші! – з натиском нагадала я.

– Гроші? Нічого не плутаєте? Раніше казали – пташка рідкісна, – усміхнувся Еньєр. – Гаразд, гаразд. Третина ваша. За підказку.

Непогана пропозиція. Наскільки я розуміла, Віола взяла із собою не лише монети, а й сімейні цінності. Вистачить усім… Князь, напевно, буде радий повернути прикраси доньки і не поскупиться на подяку.

– Повертаємо власнику, нагороду ділимо на трьох, так?

Вони переглянулись.

– Кишені не перевірятиму, – здалась я, бачачи, що прийнятної співпраці не дочекаюся.

Це трохи підбадьорило компанію.

Еньєр підсадив Ласку до вцілілих перекладин.

– Нормально?

Вона кивнула:

– Так! Драбину тримай, тут я сама розберуся!

Золото – добрий стимул. Ілона досягла грота миттю. Запустила обидві руки всередину, під полог із трав та коріння, з натугою потягла щось на себе…

– Важке?

– Зачепилося!

Ласка рвонула сильніше. Здалося, чи я почула тріск тканини?

Ні, це тріщали планки!

Ілона впала додолу, притискаючи до себе об'ємну сумку. Уламки дощок валялися навколо, один із них прокреслив криваву подряпину на лобі Зайця.

– Ти як?

Ласка не відповіла.

«Тут не так високо, щоб розбитися на смерть!» – злякалась я, підбігаючи до неї.