26.2

– Готуйте документи! – з порога зажадав столичний гість і наказав зібрати всіх у вітальні.

Вітальні на базі не було. Я вважала, що ґанок її цілком замінить. А що? Сусідів немає, можна ділитися таємницями до хрипоти.

– Чаю? – запропонував Медор, помітивши, з якою пожадливістю приїжджий, обливаючись потом в темному вузькому костюмі, дивиться на колодязь. – З цукром?

– Чистої води. Свіжої. – Нишпорка витер лоба хустинкою і вказав на дерев'яний зруб. – Будь ласка.

– У сенсі, неотруєної? – З вікна кухні висунувся Вальєн. – Тоді раджу набирати самому.

Я невимовно здивувалася, коли чоловік із Рена прислухався до поради і пішов гриміти відром. Втім, маю погодитись: наше збіговисько довіри не викликало.

– Табурет? – Лілея щосили намагалася догодити гостю, навіть від колодязя привела його під лікоть. – Стілець?

Нишпорка відмовився. Підперши спиною стіну, войовничо схрестив руки на грудях і обвів поглядом базу.

– Тут усі? – спитав холодно.

Я озирнулася.

Незвично стрункий Медор на нижній сходинці ґанку, незвично велика Лілея на верхній, незвично тихий Яструб на підвіконні, незвично чужий Арун трохи осторонь… Повний комплект.

– Окрім відсутніх, – я не хотіла, щоб мене зловили на брехні.

На мої папери королівський посланець ледь глянув, зате пластинки магів вивчав довго і вдумливо.

– Двоє з шести, – почав свердлити нас очима. – Дівчину я пам'ятаю. А ви? – Його худий палець вказав на Медора. – Ми зустрічались?

– Так.

– Голос знайомий. Пропорції обличчя теж. А інше… Білий Дракон? – спитав несподівано.

Я зітхнула. Деякі історії надто неймовірні, щоб розповідати їх при світлі дня, тим паче владі. Але вибір невеликий. Рано чи пізно доведеться бути відвертими. Звичайно, я б воліла, щоб це зробив хтось інший (гаразд, Мели поки немає, але чим поганий Вальєн у ролі оповідача?), бажано не настільки упереджений щодо офіційних осіб, як я.

– Синій, – сказала сумно. – Звичайний синій дракон із добрим серцем. Нашому світу його не вистачатиме…

– Що? – Брови приїжджого полізли на лоб. – У якому сенсі «не вистачатиме»?

Я заплющила очі, відчуваючи закономірну недовіру.

– Це складно, – вичавила через силу.

– Я нікуди не поспішаю. Поки не відбудують розплідник черевокрилів, мені доведеться сидіти у Гаївці. Хочете перенести розмову?

Розмову, отже? Як тактовно. Говорив би прямо: допит. Мені так і кортіло набрехати всього потроху, щоб він відчепився і забув сюди дорогу.

– Краще сядьте, – порадила чемно. – Це займе час.

– Невже збираєтеся розповісти правду? – награно здивувався нишпорка.

Я хитнула головою:

– Правду, неправду… Все одно не повірите жодному слову. Але якщо вам дійсно цікаво, що трапилося з Віолою, куди поділися дракони і хто вбив чотирьох людей, просто послухайте. А потім вирішуйте самі, потрібні вам наші зізнання чи ні.

– Зізнання? – зачепився за недоречне слово він. – Дракони?!

– Пиріжок? – У тон йому запропонувала Лілея, яка встигла стати улюбленою клієнткою місцевої пекарні.

– Щодо демона не впевнена, – продовжувала я, не звернувши на неї уваги. – Маніяк-месник клявся, що той зник… А другий…

Судячи з відвислої щелепи посланця короля, два демони вивели його з рівноваги. Ну і добре. Я сподівалася, ця людина буде досить уважною.

Повторювати історію двічі не хотілося. Я ж не бродяча казкарка! Чи… Чекайте, а чому б не сказати чистісіньку правду?

***

– Почнімо спочатку. – Столичний нишпорка дістав блокнот і олівець. – Від самого початку, розумієте?

Я кивнула:

– Добре. Спочатку – то й спочатку. Отже, кілька тисяч років тому у наш світ…

Регіт Вальєна, від якого аж шибки задеренчали, завадив закінчити думку.

– Е-е-е, якщо можна, з недавнього початку, – уточнив нишпорка, важко дихаючи, і розстебнув комірець, що залишив на його шиї широкий червоний слід.

Я теж притулилася до стіни.

– Точно не хочете сісти? Гаразд, ваша справа. Ну, спробуймо інакше. Трохи більше тридцяти років тому…

– Прошу вас, дотримуйтесь прийнятних часових меж! – розлютився приїжджий. – Я знаю історію Ренії. Не треба розповідати, як тридцять років тому прокинувся Чорний Дракон, як Білий Дракон його знищив і як якісь ненормальні минулого року знову відродили Барра!

Зізнаюсь, я образилася. Чому відразу ненормальні? Так вийшло. Ненароком. Збіг обставин. Ну і участь Ньельма, куди ж без нього?

– Три роки тому – таке вас влаштує? – спитала вороже. – Чи достатньо назвати ім'я месника?

– Ви маєте на увазі маніяка?

Я скрипнула зубами. І як йому пояснити, що маніяк – не маніяк, не заглиблюючись у деталі? Можливо, якийсь природжений оратор і зумів би. Я себе такою не вважала, Яструб комунікабельністю не виділявся, а решта практикантів була не в курсі повної версії цієї історії.