28.2

***

– Гарна…

– І божевільна. Не обманюйся, Тає. Віола з Волків живе у своєму власному світі. Незважаючи на прикраси та вбрання, вона далека від реальності.

Княжну Зареську ми зустріли випадково. Мела проводила мене до транспортних порталів і заразом вирішила показати королівський палац. Здалеку, ясна річ, бо ми обидві не вийшли родоводом, щоб без запрошення зазирнути до Треннана на частування.

Біля розкинутого у центрі міста парку довелося затриматись – під покровом віковічних дерев виступали приїжджі музиканти. Тут я й помітила її – вродливу, веселу, наче задоволену життям. Вона зовсім не була схожа на ту змучену жінку, яка ледь не померла в Ялівці. Здавалося, її цікавлять лише гучна музика, вітер у розпущеному волоссі та яскраві стрічки, що прикрашали сцену.

– Князь Зареський. – Мела кивнула на високого чоловіка з квадратною щелепою, плескатим носом і коротким їжачком сивого волосся.

– І княжич. – Я вказала на молодика із зеленими очима та ямочками на щоках. – Етьєл із Вовків власною персоною. Спадкоємець Заресся.

– Вилитий Арун… Князь уже, до речі, бачив хлопця.

– Ну й?..

– Знать дуже вправна в ігноруванні очевидного, – пробурмотіла чаклунка, підштовхуючи мене до проїжджої частини. – Це у них передається у спадок, а потім плекається протягом усього життя. Ходімо звідси. Яка різниця, хто їхній батько? Етьєл успадкує князівство в будь-якому випадку.

– Стривай! – Я застигла стовпом. – У якому сенсі «хто їхній батько»? Князь… Князь Зареський… Хочеш сказати, все навпаки? Не Арун – син князя, а спадкоємець князівства – незаконнонароджений?

Мела з горем пополам випхала мене з натовпу роззяв:

– Можна кричати трохи голосніше? На тому кінці міста тебе погано чути.

– Етьєл…

– Помовч, Тає. Цього ми ніколи не дізнаємось. Але Віола чомусь не хотіла, щоб її сім'я зустрілася з Аруном.

– Якось не віриться, що княгиня могла зв'язатися із простолюдином. – У її версії були відверто слабкі сторони. – Вибач.

– А в те, що якийсь знатний серцеїд тридцять років тому звабив княгиню, а п'ятнадцять років тому – покоївку, можеш повірити? Або в те, що Арун – син княжича, а не князя, тобто з погляду релігії – законний спадкоємець Заресся? Чи в те, що у князя був інший незаконнонароджений син, старший за Етьєла, і наш хлопчик – його нащадок? Знову-таки спадкоємець, якщо знайдуться люди, готові трохи погратися зі старими законами? Варіантів багато, і кожен із них – загроза для затишного світу княжої родини.

Музика залишилася позаду, люди не заважали просуватися вперед. Я не поспішала йти. У голові крутилися різні думки, проте всі вони зводилися до одного: за сучасними законами Арун не має жодних прав, і все одно він є перешкодою, бо ним можуть скористатися недоброзичливці.

– Перепрошую, – мене хтось зачепив і одразу вибачився.

– Нічого страш…

Слова застрягли у горлі.

– Де… дем…

– Дем'яр із Журавлів, пані. Чи побачу я вас на вечірній виставі?

Я кивнула. Перехожий привітно усміхнувся і попрямував до юрби.

– Мело! – Я пхнула чаклунку в бік. – Це ж демон!

– Це актор Ренійського театру, чию зовнішність використовував демон Віоли. Думаю, вона була шанувальницею Дем'яра. Дивись, він також її знав. Розмовляють як старі знайомі.

– Княжна не відрізняє вчора від завтра!

– Але до нього відчуває прихильність. Глянь, он і нянька з дитиною. Віола не відпускає їх від себе ні на крок. Можливо, згодом її розум проясниться. Або ні… Досить, надивилися. Ходімо звідси!

Палац не справив на мене жодного враження. Може, тому що я думала зовсім про інше. Або це був знак того, що Атайї Мерлейн більше не існує. Навіть не знаю, що краще.

– Прекрасний зразок архітектури часів правління Паріана Другого, відреставрований…

Я не слухала чергову лекцію чаклунки. Мене не цікавили ні пам'ятки, ні історія. Мені просто хотілося залишити позаду і Сушу, і Рен, і нескінченне літо.

Нарешті Мела зглянулась і зупинила візника:

– До транспортних порталів, будь ласка.

Усередині карети спека стояла нестерпна, і я з полегшенням зітхнула лише тоді, коли побачила знайому вулицю.

– Дякую, далі ми пішки! – не змогла втерпіти і наказала зупинитись на перехресті.

Свіже повітря наповнило легені, після темного повоза сонце майже засліпило.

– Нічого не забула? – запитала Мела.

Я замислилася. Речей у мене було небагато, плата за практику відтягувала кишеню.

– Ти про документи? – здогадалася. – Ще раз кажу: мені не потрібна зруйнована гора.

– Замок.

– Уламки замку і присипана горою скарбниця. Не прикидайся наївною. Ця купа каміння нічого не варта.

– В історичному плані…