Глава 12

— Я ж поговорити прийшов, — куточків його губ торкається єхидна посмішка. — А не ось це ось усе.

— Так і не починав би «ось це ось усе».

У мене не було думки перекривити його, але так уже виходить. Руслан занадто сильно зачіпає мене за живе, щоб я могла не звертати на це уваги.

— Ти прийшов поговорити? Чи нагадати про те, яка я легкодоступна й аморальна?

— Вона моя донька? — запитує Руслан, дивлячись на мене впритул.

Я ковтаю й навіть злегка хитаю головою, щоб переконатися, що це не сон і він дійсно говорить саме ці слова.

— Моя або… його?

Він не говорить «батька» або «тата», а просто «його». Мені раптом стає цікаво, чи спілкуються вони, чи досі тримають дистанцію? Невже він справді досі думає, що я… зрадила йому? У нього за шість років не виникло жодних сумнівів?

— Твоя, — голос тремтить, а приміщення кухні стає крихітним.

Я могла б збрехати, сказати, що не його й ми б розійшлися на цьому, продовжили працювати, наче ніде нічого, але після запитання «Моя або його?» я не можу відповісти брехнею. Мені здається, що в цю мить я відчуваю його біль. Адже він серйозно досі думає, що я зрадила йому… що переспала з його батьком, поки з нього вибивали правду у відділку поліції.

— Ти не збиралася говорити мені, так? — здогадується. — Страшно було? Або подумала, що пошлю?

— Не бачила сенсу, — зізнаюся чесно. — Наші стосунки закінчилися шість років тому. Ти полетів, а я залишилася. У мене не було навіть твого номера.

Він киває й відвертається, дивлячись у вікно на доньку. Ксюша грає там із моєю сестрою, яка люб’язно погодилася побути з нею, поки ми… поговоримо. Звідси добре видно, як Ксюша біжить за м’ячем, як весело підкидає його вгору й сміється. Навіть уявити не можу, що він зараз відчуває. Намагаюся й не виходить, тому що я бачила її дорослішання, хвилювалася, коли в неї різався перший зуб і піднялася температура, була з донькою, коли вона зробила перші кроки й коли впала. Я весь цей час була з нею, вдихала її запах, плела кіски. Ксюша вимовила перше слово «мама», а про батька заговорила зовсім недавно, коли стала розуміти, що ми з нею живемо тільки вдвох.

Руслан усе це пропустив.

З моєї вини.

Я не сказала, і він бачить доньку вперше в житті. Спостерігає за нею збоку, дивиться за її мімікою, рухами. Він пропустив усі моменти з її життя, і я раптом забуваю про те, що було кілька хвилин тому.

— Я хочу брати участь у її житті, — виносить вердикт. — І вона повинна носити моє прізвище. І ти теж, — додає.

— Це неможливо.

— Мені начхати. Донька буде жити зі мною. І ти теж.

Я задихаюся спочатку від його нахабства, а потім від яскравих картин, які з’являються в моїй голові одна за одною. Ось я збираю речі й ми з Ксюшею переїжджаємо до нього, ось я виходжу з душу й крадькома йду до своєї кімнати, поки він спить, одягаюся з зачиненими дверима, тому що він може увійти.

Ні.

Так він собі уявляє наше спільне життя?

Я буду готувати сніданок, обід та вечерю на трьох, прибирати квартиру, завантажувати в пральну машину не тільки свої й Ксюшині речі, але і його сорочки? Хіба я зможу робити це, нічого не відчуваючи? Ділити побут і не хотіти бути поряд по-справжньому… повністю. Не фіктивно, а… реально.

Я не зможу… з ним поруч… в одній квартирі… наодинці. Як робот, який нічого не відчуває, а не жінка, яка кілька хвилин тому хотіла його до божевілля.

— Послухай, — намагаюся донести до нього. — Я не проти, щоб ти спілкувався з нею. Бачився, приходив, дарував подарунки й… усе інше, але я не можу переїхати до тебе тільки тому, що ти так хочеш. Ми розійшлися.

— Я хіба пропонував тобі знову бути разом? — він здивовано здіймає одну брову. — Мене не влаштовують зустрічі, подарунки й інше. Я хочу бачити її вранці, збирати в садок, ходити на прогулянки. Ти, мать твою, розумієш, що відняла в мене п’ять років її життя?

— І як ти собі це уявляєш? — підвищую голос, тому що починаю нервувати. — Рік, два, три ми так проживемо, а далі? Адже рано чи пізно у нас буде особисте життя, — намагаюся напоумити його. — Як потім будемо ділити Ксюшу? Залишимо з тим, кого вона більше любить?

— Ксюша, — луною повторює він. — Ксенія… ти навіть ім’я доньці обрала сама. А по батькові? Як її по батькові?

Я глитаю й винувато опускаю очі, тому що вона не Русланівна. Я залишила по батькові свого батька, і тепер не знаю, як йому про це сказати.

— Ти серйозно?! — він шумно видихає.

— Я не думала, що ми колись зустрінемося, і залишила своє по батькові.

— І в графі батько прочерк, — доповнює він. — Я що, помер? Ти не могла мене знайти? Прийти до нього, врешті-решт, і сказати, що вагітна! Або боялася, що знову не встоїш?

Рука свербить знову врізати йому ляпаса, але я зусиллям волі стримую себе і відповідаю:

— Боялася не встояти, — осміхаюся. — І ти так просто повірив, що вона твоя донька? Не засумнівався? Раптом насправді сестра?