Глава 6

Руслан

— Ну так що, я приїду? — цікавиться Лєна за кілька хвилин мого мовчання.

— Іншим разом, — поспішаю її осадити й відлипаю від стійки, до якої прилип намертво в очікуванні, коли вона піде.

— Не зрозуміла? — збентежено запитує й навіть підводиться зі свого місця, щоб дивитися мені в очі не знизу вгору.

Чомусь жінки думають, що якщо будуть розмовляти з чоловіком так, то в них автоматично назріє рівність, і вони зможуть диктувати свої умови.

— Ну що ти не зрозуміла, Лєн? Я не сплю з тими, з ким працюю.

— Ти зі мною не працюєш, — миттю відповідає й додає: — Сам же кликав щойно.

Так, кликав. Сам не знаю, чому. Напевно, щоб показати Ані, що забув, що вона мені байдужа, і що в мене є варіанти значно кращі.

— Бувай, — махаю їй рукою й викликаю ліфт, натискаю перший поверх і чекаю, коли кабіна спуститься вниз.

На вулицю виходжу, ніби п’яний, навіть не відразу орієнтуюся, де припаркував свій автомобіль. Знаходжу його з третьої спроби, дістаю брелок, знімаю сигналізацію й залажу всередину, щоправда, відразу хочеться назад на холод, тому що в голову відразу лізе всіляка маячня.

Вона в столиці. Працює моделлю й розраховує на контракт у компанії, де працюю я. Хоче бути моєю моделлю? Судячи з того, як вона здивувалася, коли мене побачила, я розумію, що не знала про те, хто фотограф. Але вона так відверто позувала і стріляла очима, що я зрозумів — хоче, щоб я ним був.

Твою ж матір!

Я, звісно, найкращий, але це не змінює того факту, що незамінних немає, а вона… вона, як на зло, ідеально вписується в цю лінійку одягу для жінок за тридцять. Ділова, стильна, зосереджена й до сексуального вродлива. Я на мить навіть завмер, розуміючи, що не помилився, що переді мною дійсно Аня. Хотілося відразу стиснути руки на її шиї й чи то перекрити їй кисень, чи то впитися в її рот поцілунком і збудити до гортанних хрипів і криків із моїм ім’ям на вустах.

Я досі пам’ятаю, яка вона на дотик, на смак, пам’ятаю її запах, який відчув знову, коли ми зіштовхнулися біля виходу. Від думок мене відволікає стукіт у вікно автомобіля.

— Так і будеш стояти під будівлею? — сміється Льоня, обходить автомобіль і сідає на сусіднє сидіння.

— Тебе підвезти? — питаю, піднімаючи одну брову.

— Та ні, я на машині, — усміхається він. — Поговорити б. Може, у кафе?

— Краще тут, — пропоную, не бажаючи кудись йти.

— Ви знайомі, так?

— З ким? — вдаю, що не розумію.

— З Анною.

— З чого ти взяв?

— Ти, начебто, не сліпий, — гмикає Леонід. — Вона ж і фотогенічна, і вродлива, а ти рогами вперся в «не буду», «не підходить».

— Я не впирався, — знизую плечима. — Слухай, просто не сподобалася вона мені. Нічого особистого.

— Руслане, я знаю тебе три роки. І за весь цей час ти жодного разу не дозволив собі такого ставлення до дівчат, хай би вони були тричі страшні й недоречні. Зазвичай ти м’яко з ними прощався, а тут…

— Я був не в настрої, — знизую плечима й заводжу двигун, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й мені час їхати.

— Вона буде в нас працювати, — заявляє він.

— Я радий, — хмикаю та додаю вже спокійніше. — Правда, радий. Вона ідеально підходить.

— А ти? — уточнює Леонід. — Будеш?

— Так швидко ти мене не позбудешся, — сміюся й киваю в бік дверей. — Нумо, цей, іншим разом поговоримо. Я поспішаю.

Він виходить із мого автомобіля і я виїжджаю зі стоянки. Дорога додому займає якихось десять хвилин, враховуючи затори. Заїжджаю на стоянку, займаю своє місце й підіймаюся у квартиру. Може, і справді варто було прийняти пропозицію Лєни приїхати, якщо вже вона погодилася? Я збрехав про те, що не заводжу стосунки на роботі, я загалом заводжу їх рідко. Найчастіше знайомлюся з дівчатами на один вечір. Навіть не ніч, тому що за останні шість років у моєму ліжку ночувала тільки одна жінка. Моя мама, коли приїздила в гості. Я не міг собі дозволити поселити її у вітальні, тому поступався їй спальнею. Дівчат я у квартиру не приводжу, за рідкісним винятком однієї єдиної, яка, варто мені переступити поріг квартири, миттю з’являється у дверях зі словами:

— Ну нарешті ти приїхав!

Оля тупцює на відстані метра, переступає босими ногами по холодному паркету й усміхається.

— Знову без капців? — киваю на її ступні й, хмикнувши, кидаю взуття. — Одягни, застудишся.

Вона швидко взуває капці й тулиться спиною до стіни.

— Я вечерю приготувала.

— Я радий, але поки не голодний.

Вона знічується, зітхає, намагаючись не надто голосно, але я однаково безперечно вловлюю цей ледь чутний звук.

— Вибач, — підходжу до неї ближче, обіймаю. — Вибач мені, чуєш? Я не хотів.

Вона лише схлипує й обіймає мене міцніше. Усі мої проблеми кудись миттю випаровуються, тому що я відчуваю, як плече стає мокрим.

— Гей, — лагідно відсторонюю її від себе. — Все нормально, у мене проблеми на роботі просто.

— Точно? — вона дивиться на мене своїми заплаканим очима, і я відчуваю себе останнім мудаком, який за день перевищив цей рівень щонайменше у сотню разів.

— Точно, мишка, витирай сльози й давай насипай свою вечерю.

Вона швидко плентається до кухні, а я йду у ванну, зачиняючись на ключ. Спираюся руками об раковину й дивлюся на себе в дзеркало. Ковтаю, вмиваюся і виходжу до кухні, щоб повечеряти, хоча шматок у горло не лізе. Просто… це потрібно зробити, щоб не засмучувати Олю.

Вона живе в мене останні пів року, а до цього ми спілкувалися роки чотири через інтернет. Оля зі своїм багажем проблем за плечима, і я, ніби як допомагаю їй із ними впоратися. Коли пів року тому вона зателефонувала мені й сказала, що їй нікуди піти, я не вагаючись запропонував їй свою квартиру. Сказав, що вона може пожити в мене стільки, скільки захоче, і вона залишилася.

Виганяти її зараз було б неправильно, та і якось не хочеться. Вона створює затишок і заповнює ту порожнечу, яка утворилася дірою в моїй душі. Оля не допомагає, не лікує й не зменшує її, вона просто вкладає туди свою турботу, опіку, хвилювання за мене й свою присутність, не дозволяючи думати про різну хрінь і зриватися. Для неї я — ​​рятівний круг, хлопець, який допоміг їй у скрутну хвилину. Вона не знає, що насправді врятувала мене від вічного забуття, якби не її повідомлення чотири роки тому зі словами: