Щасливий білет

Глава 27

Мадлен

- Ти за ним сумуєш?

- Так. Я з ним бачуся, але дуже рідко.

- Він знає про твоє теперішнє життя?

- Мало що. Як тільки я стала на ноги, то купила у Вознисенську йому однокімнатну квартиру і кожного місяця присилаю йому гроші на прожиття.

- Ти дуже добра. – ці слова прозвучали впевнено із його уст. Таке враження склалося, що він знає про мене набагато більше, ніж я сама.

- Не потрібно так говорити  тільки через цей випадок. Можливо, я не така добра та чесна, як ти собі думаєш?

- А ти сама віриш у свої слова? Бо я впевнений у своїх. – коротка, но змістовна відповідь.- Якщо б ти не була доброю, то не зробила б так багато для цього чоловіка і не піклувалася про нього до цих пір.

Мені ніхто ніколи не наголошував, що я добра, чи щира. Тільки моя мама мені про це завжди говорила. Але вона ще наголошувала мені, що цей світ досить жорстокий і не варто бути зі всіма добрими, бо мало хто зможе відповісти взаємністю.

 -Скоро світанок. Нам пора іти.

- Добре. Але давай я помию кружки, а ти, Боб, приберись тут все за нами.

- Добре.

Я як і казала пішла до раковини та стала мити чашки, поки хлопець виконував свою частину завдання.

 -Ми точно не залишили після себе доказів перебування? – напевне у третє я питалася у Боба.

- Точно, Тонь, точно. Не переживай ти так. Все стоїть на своїх місцях.

- Якщо все так, як ти говориш, то тоді нам пора.

Я глянула на Боба та направилася до виходу. Хлопець все закрив за нами та поклав всі ключі на свої місця.

Ми вийшли до берега моря та направилися до заправки у якій я залишила свої речі.

 -Почекай мене тут. – попросила я.

- Добре.

Я глянула на хлопця який сперся на стіну біля входу у вбиральню та зайшла у середину. Закривши за собою двері полізла за сумкою до вентиляції, а тоді швиденько переодягнулася у одяг Мадлени.

Я стояла перед дзеркалом і ніяк не могла наважитися вийти на вулицю до хлопця. Я не знала, як себе поводити далі, що казати.

 Я його добровільно впускаю у своє справжнє життя. Я йому добровільно все розповідаю. Я добровільно йому хочу допомогти відновити життя, яке він втратив через незрозумілих придурків, які його побили.

 -Надіюся це все не марно! – я глибоко вдихнула та вийшла на вулицю. – Я готова. Можемо йти. – наші очі зустрілися і я завмерла на місці.

Його погляд був вивчаючим. Він наче мене вперше бачив, але я не надто змінилася. Просто переоділася у набагато новіший одяг.

 -Ти ще красивіша… - я напевне почервоніла від почутих слів.

 Ні! Я не можу сказати, що не чула таких компліментів. Я, навіть, звикла до них, але у тому, як прозвучали вони із уст Боба, було щось особливе, щось чарівне, щось не вловиме ні поглядом, ні очами, а вловиме душею.

-Дякую. – ледь вимовила я пересохлими губами. – Ідемо? – якось не впевнено спиталася я.

- Так. Але ти перша, бо я не знаю дороги.

- Добре. – я ледь замітно усміхнулася і ми пішли. – Нам йти не надто довго. При такій ходьбі, як ми ідемо біля двадцяти хвилин.

- Це дійсно не надто довго. – погодився хлопець та підбадьорив мене своєю посмішкою. – То як ти все ж таки добралася до Одеси? – у цю мить я була вдячна Бобові за те, що він знайшов тему для розмови.

- Автостопом я більше не насмілилася їхати, тай куди мені дальше йти я не знала, тому я затрималася у Вознисенську довше ніж планувала. Але якщо розібратися, то у мене був тільки один план.

- І який же? – перебив мене Боб. Це напевне вже у сотий раз, але я його у цьому не винила. Йому було все цікаво, а інколи, через цікавість таке буває. По собі знаю. Я також швидше була занадто допитливою дитиною. Тай зараз за мною водиться такий грішок.

- План називався : « Як найдальше від Києва». – мої губи розпливлися у посмішці і я перевела погляд на хлопця. Він також засміявся з моїх слів.

 Проговорила я їх із смішною інтонацією, тому не дивно, що нам стало весело. Цим я собі хоч трішки, но підняла настрій та зняла напругу.

 -Юрій – так звали того чоловіка, допомагав мені збирати кошти на білет до Одеси. Це місто мені подобалося, але на той час я його бачила тільки на картинках та завжди мріяла там побувати, чи жити. Я розуміла, що це велике місто і не відоме мені, тому Юрій порадив мені їхати у більш тихше місто. Таке у якому я змогла б освоїтися. – мрійливо розказувала я. Саме такою я себе почувала у той час.

- І яким способом ти збирала гроші?

- Спершу я думала просити у людей. Мені було дуже неприємно від такої думки, але виходу не було. Але Юрій спас мене від цієї затії. Як виявилося у нього є одна знайома, скажемо так, яка йому рідко, но все ж таки приносила поїсти. І одного такого дня коли вона прийшла до чоловіка я попросила її знайти мені підробіток і вона погодилася. Жінка працювала на невеличкому базарчику де продавали овочі та фрукти і я стала її помічницею. Заробіток був маленьким, але на дорогу я могла відкласти. Пам’ятаю, як перший раз жінка віддала мені мій перший заробіток, тоді я на нього купила свіжий хліб та шоколадних цукерків. Дядько Юра був тоді на сьомому небі від насолоди! – вголос засміялась я, бо згадала його блаженний вираз обличчя з яким він ласував цукерки.

 -Це делікатес був для нього… - підтримав мій сміх Боб. Напевне також уявив собі задоволеного чоловіка із цукеркою у руках.

З однієї сторони у тій ситуації не було нічого дивного, чи незвичайного, але, насправді, було! Щей як було! Інколи для безхатченка і черствий хліб із пліснявою здається найсмачнішою їжею на всьому світі, а тут цукерок! Щей шоколадний…

 -Я працювала на тому базарчику біля двох місяців і змогла відкласти грошей на білет до міста Южне. Воно було красиве та на березі Чорного моря. Мене, як ти вже напевне зрозумів, завжди вабило мере. Я відчувала до нього невловимий потяг. – я перевела погляд на Боба і показала вказівним пальцем руки на будівлю перед нами. – Це мій дім.