2.

- Я приїхала сюди, щоб серйозно з вами поговорити! - випалюю на одному подиху і дуже сподіваюся, що ця скеля таки додумається пустити мене в дім. 

- Хіба ми знайомі? Я вперше вас бачу! - здається, пускати мене в дім він не збирається. Стояти на порозі ще те задоволення, особливо, якщо врахувати, що пальто зовсім не зігріває і хочеться якнайшвидше все це закінчити. 

- Мене звати Мілана Максимова. Я сестра Марії Максимової. Знаєте таку? - питаю серйозно. 

На деякий час Артем задумується. Здається, таки намагається відшукати у своїй пам'яті згадку про мою сестру. Тільки от нічого в нього не виходить, і це починає мене дратувати. Та скільки у нього цих дівчат було, що він не може згадати ту, котра дитину йому народила?! 

- Не пригадую, - хмуриться чоловік. - Напевно, ви щось переплутали. Пробачте, та гостей я не чекав, тому вам доведеться поїхати звідси. 

Супер просто! Я, звісно, помітила, що цей Краєвський темний тип, але його прямолінійність просто вбиває! Ну нічого, я також можу говорити прямо! Особливо, якщо врахувати, що вибору, як такого, у мене немає! 

- Я так не думаю! - фиркаю сердито. - Я приїхала сюди, щоб залишити вам Аню, вашу доньку! Ну що, пам'ять потроху повертається? Маша говорила вам про те, що вагітна! Я точно знаю! Тому не варто вмикати ідіота! 

- Ви з дитиною тут? - хмуриться чоловік. Здається, він таки здатен на емоції. Он як напружився!

- Так. Вона в машині, - киваю і абсолютно не розумію його реакції. Дивний цей Краєвський, дуже-дуже дивний. 

Чоловік задумливо розглядає хуртовину у мене за спиною, а тоді якось надто важко видихає. Швидко одягає на себе куртку та високі чоботи і, переступивши поріг, опиняється надто близько до мене. Ґанок не такий і великий, а ця махіна займає надто багато місця.

- Машина де? - питає не надто радісно.

- За воротами, - киваю кудись туди, звідки прийшла. На вулиці горить ліхтар, але снігопад настільки сильний, що світла майже немає. 

- Як ти взагалі додумалася їхати сюди в таку погоду? - Артем не приховує свого роздратування, а мені стає образливо. Це, взагалі-то, його дитина, і він має за неї відповідати! 

- Я також можу запитати, якого біса ти заховався тут у таку погоду?! - сичу роздратовано. 

Ось так доволі швидко ми і перейшли на "ти"! До машини я поспішила першою. Залишати Аню на довго не планувала. Особливо в абсолютно незнайомому місці.  

Артем зупинився поруч з дверима і уважно слідкував за тим, як я діставала з переднього сидіння переносну сумку. На щастя, Аня продовжувала міцно спати, хоча я знала що зовсім скоро вона прокинеться, щоб поїсти. 

- У багажнику сумка з речами, можеш взяти її? - доводиться кричати, щоб Артем мене почув. Сніг обліпив нас обох, а холод проникає глибоко під одяг. 

На щастя, Краєвський не став відмовлятися і, відчинивши багажник, дістав звідти дві сумки. Мені було шкода залишати машину тут, але забрати її на територію не було можливості. Снігу занадто багато намело. 

Поки я несла Аню, Краєвський підхопив мої сумки. Ось так, разом, ми знову повернулися на ґанок. Артем без зволікань відчинив вхідні двері і пропустив мене першою. Під його прямим поглядом я поставила сумку на диван, а сама зняла пальто та шапку. 

Артем також роздягнувся і залишився у темних джинсах та сірому джемпері. Тепер я могла добре його роздивитися, хоча й не планувала цього робити. Високий, це я ще на вулиці відмітила, підтягнутий, з темною щетиною на обличчі та красивими карими очима. Аня зовсім на нього не схожа, вона світленька, наче янгол. 

- Може, досить вже мене розглядати? - холодно запитує, а в мене мурашки тілом чи то від його голосу, чи то від холоду. - Тепер я хочу знати усе. Ця дитина дійсно від мого брата?

- Твого… кого? - перепитую. 

- Наскільки я зрозумів, ти шукаєш Артема, так? - стримано перепитує чоловік.

- Так, - киваю головою і ще раз прискіпливо його розглядаю. Виходить, не дарма я звернула увагу на те, що цей чоловік значно старший за батька Ані. Виходить… Артема тут немає? 

- Змушений тебе розчарувати. Мій братик зараз на Мальдівах. Ніжиться під сонцем з черговою подружкою, - прямо заявляє інший Краєвський.

- Що? - сказати, що я шокована - це нічого не сказати. - Як на Мальдівах? А як же Аня? Я хотіла залишити її з ним.

- Серйозно? - щиро дивується чоловік. - Мого брата важко назвати відповідальним. Тому скажу одразу - це погана ідея. До речі, мене звати Натан. Як ти вже зрозуміла, я старший брат Артема. А тепер я хочу, щоб ти все мені пояснила. Як так сталося, що якась там Маша завагітніла від мого брата? І чому вона сама не приїхала? 

Я лише рота відкриваю, щоб все йому пояснити, але в цю мить прокидається Аня та починає плакати. Про Натана та пояснення доводиться забути на певний час. Мені трохи ніяково під прямим поглядом чоловіка, та доводиться брати себе в руки. Спочатку змінюю підгузок, а тоді беру крихітку на руки. Від мене не приховується те, як прискіпливо Натан її розглядає. Мабуть, шукає схожі риси зі своєю родиною. Шкода лише, що Аня повністю схожа на свою маму. 

- Можна мені на кухню? Треба приготувати для Ані суміш, - питаю тихо. Вся ця витівка з поїздкою до Артема вже не здається мені такою чудовою. Ніна мала рацію! Я просто ідіотка, якщо сподівалася на хороший фінал. 

- Йди за мною, - на щастя, Натан не злиться. Показує мені простору кухню з усім необхідним для приготування їжі. Доводиться одночасно тримати Аню та готувати для неї суміш. На щастя, я прихопила з собою все необхідне на перший час, адже планувала залишити її тут. 

Коли все готово, знову повертаємося у вітальню і, присівши на диван, годую маленьку з пляшечки. Натан сідає навпроти у крісло й, закинувши ногу на ногу, уважно слідкує за дівчинкою. 

- Скільки їй? - питає доволі спокійно.

- Шість місяців, - швидко відповідаю. - Пробачте за те, що ввірвалася у ваш дім. Я дійсно сподівалася, що Артем буде тут. 

- І що ти планувала зробити? Залишити йому дитину? - від його прямолінійності у мене горить обличчя. Таке враження, що зараз я бачу себе збоку і мені соромно за власну дурість. Я ж зовсім не знаю цього Артема і його брата! Як взагалі в голову прийшло віддати йому Аню?!