Щастя на трьох

Глава 10

Всю неділю перед виходом на роботу я розбирала коробки з речами, які напередодні привезла з Борисполя. Там були книги і всякий паперовий непотріб. Я вже сотню разів давала собі слово, що неодмінно позбудуся від цього непотребу. Однак перш ніж викинути, я вирішила переглянути все ще раз. Я перебирала свої фотографії і з болем згадувала мрії своєї юності, блаженного часу, коли здавалося, що все життя попереду. Тепер-то очікувати вже нічого і душевні муки, які я зазнала за минулі дні, лише доводять це. Гортаючи фотографії я  наткнулася на фото Катерини і хоча мені так і кортіло жбурнути фотографію в купу непотрібного мотлоху, я зуміла стриматися. Якими ж молодими і наївними ми були! Я важко зітхнула. Бідолашна Катруся не винна, що я закохалася в чоловіка, якого їй так хотілося отримати в чоловіки. Ось тільки чи буде вона щаслива з такою людиною, як Павло? Сам-то він до цього шлюбу не прагне і все його багатство навряд чи заповнить нестачу справжніх почуттів... Саме про це мені хотілося думати найменше. Так і не викинувши фотографію, я сунула її на саме дно коробки, яку віднесла в спальню. Одним з недоліків крихітної квартирки була відсутність комори. Я розмірковувала, чи не запхати цю коробку в шафу для одягу, коли в двері раптово подзвонили. Хто б це міг бути? Наскільки я знала, моя нова адресу відома лише рідним і пану Мерцу, але він навряд чи стане давати адресу кому попало. Витерши брудні руки об старі джинси, я вирушила до дверей. Вигляд у мене, звичайно, був, м'яко кажучи, непрезентабельний, але ж я не чекала гостей та й нерозумно вбиратися, щоб розбирати старі речі та папери які були в пилу. Дзвінок повторився.

– Та вже йду я! Зараз відчиню зачекайте! – пробурчала я, відкидаючи ланцюжок і відчинила двері. – Я просто не відразу...

– Привіт красуне.

Весь цей час я була свято впевнена, що більше не побачу Павла, хіба що на весільній фотографії яку Катерина виставить на своїй сторінці в соцмережі і тепер з потрясінням мовчала, не зводячи з несподіваного гостя округлих очей.

– Дозволиш увійти мені?

Павло дивився поверх моїх плеч у відчинені двері вітальні і я, озирнувшись, прийшла в жах: коробки, книги, папери, все в пилу валялося без ладу по всій кімнаті.

– А..., т-ти..., навіщо ти прийшов? – видавила я, весь час мнучи трикляту футболку.

Мої думки металися в голові, пропонуючи відразу кілька відповідей на це питання. Чи знає Катерина, що він тут? Одружилися вони чи розлучилися? Якщо розлучилися, чим це закінчиться для мене? Павло прихилився плечем до одвірка. Я вперше побачила його в строгому костюмі і дорога темно-синя тканина сексуально облягала його м'язисту фігуру. Боже, який він гарний! – приречено подумала я.

– Як ся маєш крихітко? – запитав Павло, пропустивши повз вуха поставлене йому питання.

– У мене все в порядку, – швидко відповіла я. – А... Катерина з тобою?

В очах Павла блиснув саркастичний вогник.

– А хіба схоже на те, що вона зі мною? – поцікавився він, виразно озирнувшись на порожній сходовий майданчик.

Я твердо вирішила для себе, що не дам себе ошукати і войовничо спитала:

– Та чому б і ні? Хіба що ... – в роті у мене раптово пересохло, – хіба що ви з нею розлучилися...

– Ні, ми не розлучилися, – неживим голосом відповів він, в одну мить зламав всі безглузді мої надії. – Катерина зараз щосили готується до весілля. – Він шумно видихнув. – Може ти все-таки дозволиш мені увійти? Нам потрібно поговорити.

– Вибач, але я думаю, нам нема чого сказати один одному...

– Ти в цьому помиляєшся.

Я неохоче відступила. Не вистачало ще, щоб нові сусіди побачили, що я заграю з чоловіками на порозі квартири! Зрештою, виправдовувалася я перед собою, це мабуть останній мій шанс сказати Павлу все, що я про нього думаю. Зачинивши двері, я провела Павла до вітальні.

– Як я бачу, ти вже не живеш з бабусею, зауважив він, озирнувшись, – і лише зараз я зрозуміла, що взагалі не давала Павлу своєї нової адреси.

– Звідки ти це знаєш? – напружено запитала я.

– Тому що сьогодні вранці я їздив до Борисполя, – люб'язно пояснив Павло.

– На щастя, Катерина ще раніше розповіла мені, де ти працюєш, а адміністратор твого музею виявилася вельми..., люб'язною особою.

Від потрясіння я мовчала, переварюючи ці новини і тоді він запитав:

– У тебе не знайдеться що-небудь випити?

Я глянула на свою крихітну кухоньку.

– Хіба що чай або кава... Спиртного в мене немає, вибач, – додала я ніяково, гадаючи, що подумали про цей візит бабуся і сестра.

– Кола або пиво цілком підійде, – рівним голосом відповів Павло. – Я просто хочу пити. Сьогодні дуже жарко, думаю, ти і сама це помітила.

Це був явний натяк на мій більш ніж легковажний наряд. Я поспішно пірнула в кухоньку, не бажаючи показати, що зніяковіла. Повернулася з банкою коли і побачила, що Павло сидить на купленому з нагоди потертому дивані. Він не відразу помітив мене і я з соромом зізналася собі, що його втомлена поза зворушила мене до глибини душі. Павло згорбився опустивши голову і положив руки на коліна. На мить він здався мені нещасним і засмученим. Що за нісенітниця! – суворо відчитала я себе. Ця людина не заслуговує на твоє співчуття... І навіщо взагалі ти впустила його до себе в квартиру?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше