Глава 12

Лише через кілька днів я нарешті вирішила, як мені бути і що робити. Спочатку, звичайно, мені хотілося лише одного – знайти Павла і висловити йому в обличчя все, що думаю про його «щедрості» та «компенсації». Охолонувши, я зрозуміла, що подібна витівка могла б, чого доброго, погіршити становище Івана. Павло знову спритно ухитрився зв'язати мені руки і я виявилася майже безсила. Після його візиту до мене на квартиру я вважала, що Павло дійсно поважає мої почуття. Те, що він безсоромно і безжально обговорював мої сімейні проблеми з Катериною, виставляло його слова в новому світлі. І все ж нестерпнішим всього було інше: Павло зробив цей «щедрий жест», щоб втихомирити свою совість і відкупитися від мене. Цього я винести вже не могла. Але що ж робити? Адже не можна ризикувати майбутнім Івана, відкрито образивши його благодійника... І тоді я подумала про пані Білецьку. Матуся Павла була до мене дуже добра і хоча після одкровень Катерини навряд чи поставиться до мене так само прихильно, але можливо, не відмовиться хоча б вислухати? Однак як мені зв'язатися з пані Білецькою? Телефону Білецьких я не знала. Стало бути є тільки два шляхи: послати Білецькій лист або поїхати до Криму і поговорити з нею. Я, звичайно, схилялася до першого варіанту. Куди простіше вилити на папері свої думки і почуття, знаючи, що далекий співрозмовник не в силах буде перервати мене на півслові. Але якщо лист ненароком потрапить до чужих рук? Що тоді? Я здригнулася від думки, що його може прочитати Катерина і чого доброго, вирішить, ніби я намагаюся знову стати у неї на шляху. Залишалося тільки одне: зустрітися з пані Білецькою особисто. Але тільки за умови, що на віллі не буде Павла. Я не бажала його бачити, особливо тепер. Цікаво, коли заплановано весілля? Напевно, скоро. Павло занадто гордий, щоб на очах у всіх вести до вівтаря наречену з величезним животом. Стоп. Три дні тому Катерина і Павло ще були в Києві. Може бути, вони ще не поїхали? Я ледь дочекалася кінця робочого дня, щоб з дому зателефонувати в готель «Еліон». Яка удача, що я знаю, де зупинилася Катерина... і само собою, Павло. Тільки б пощастило, подумки молилась я, набираючи номер готелю. Адміністратор негайно з'єднала мене з апартаментами Катерини. Я кинула трубку, ледь почувши на іншому кінці дроту чоловічий голос і лише потім мені здалося, що до телефону підійшов не Павло. Дурниці! – сказала я собі. Хто ж ще як не Павло? Що ж, як кажуть в фільмах, «все чисто». Тепер залишається лише купити квиток і взяти напрокат машину, щоб доїхати до маєтку Білецьких. Того ж вечора я зателефонувала пану Мерцу і він не дуже зрадів, дізнавшись, що мені потрібні два вільні дні.

– Ви ж тільки нещодавно приступили до роботи! – роздратовано зауважив він. – Сподіваюся, ви не захворіли знову?

Мені так і кортіло збрехати, але я сказала правду:

– Ні, я не захворіла. Це.., це сімейна справа. На жаль, крім мене, нею зайнятися більше нікому.

Пан Мерц помовчав і я представила, як скорботно підібгані його губи.

– Два дні, говорите? – відгукнувся він нарешті.

– Два дні! – гаряче підтвердила я і полегшено зітхнула, отримавши згоду.

Купивши квиток, я подзвонила бабусі і попередила, що повертаюся до Криму, але не пояснила навіщо. Пояснення почекають. І весь час, що залишався до від’їзду я промучилася сумнівами, чи правильно поступила і чи захоче пані Білецька взагалі розмовляти зі мною. У Алушті на мене чекав неприємний сюрприз: у зв'язку з напливом туристів виявилося, що взяти напрокат автомобіль неможливо. Довелося задовольнятися таксі, та й ще всю дорогу хвилюватися, чи вистачить грошей оплатити дорогу до маєтку. Грошей в кінці кінців вистачило, але куди складніше виявилося вже після приїзду пояснити таксисту, що він повинен почекати. Я судорожно підшукувала потрібні слова, коли почула за спиною стукіт копит. Я нервово озирнулася і зітхнула з полегшенням, побачивши Еріку. Дівчина направила коня прямо до мене і на її обличчі я побачила щире здивування.

– Анно! – вигукнула вона і зістрибнувши на землю, підбігла до мене і розцілувала в обидві щоки. – Що ти тут робиш? А де тато?

Я навмисно пропустила питання повз вуха і попросила:

– Допоможи мені, Еріко. Поясни таксисту, щоб він почекав мене, поки..., поки я не поговорю з твоєю бабусею.

– З бабусею? – Еріка спантеличено зрушила брови. – Навіщо? Щось сталося з татом?!

– Наскільки мені відомо, нічого. – У мене не було ні найменшого бажання продовжувати розмову про Павла і все ж я потай зраділа, що його дійсно немає на віллі. – Будь ласка, поясни таксисту, що я хочу сьогодні ж увечері повернутися до автовокзалу.

– До автовокзалу? – здивовано перепитала Еріка.

За хвилину вона явно прийняла якесь рішення. Повернувшись до таксиста, дівчина швидкою і абсолютно нерозбірливою мовою щось йому сказала. Той посміхнувся, постукав пальцем по лобі і пірнув до машини. Я запідозрила щось недобре, лише коли таксі рвонуло з місця і мить по тому зникло в клубах пилу. Еріка підбігла до мене і міцно взявши під руку, потягла до дому.

– Бабуся відпочиває, – повідомила вона.

– Еріко, а що ти сказала таксисту? – запитала я, все ще сподіваючись, що той просто відправився в найближче кафе перекусити в очікуванні пасажирки.

– Я сказала йому, що ти не збираєшся повертатися назад, – незворушно пояснила Еріка. – І це чиста правда. Давай підемо, посидимо на лоджії. Б'юся об заклад, що тобі не завадить випити прохолодного напою.

Я стомлено подивилася на неї.