Щастя за парканом

Глава 6

– Як твої справи? – непокоївся Рома. – Презентація на носі, а ти мені жодних матеріалів не скинув. Треба ж зробити промо.

– Я намагаюсь працювати, але тут то одне, то інше…

– У Львові тебе нічого не відволікало від роботи, – з нотками докору зауважив друг. – Щось сталося? Хочеш, я приїду?

Дмитро дістав з холодильника банку коли, яку ховав від Жені за пакетом з огірками.

– А приїдь, – відкоркував та випив відразу половину. Говорять, солодке корисне для мозку, тому Горянський відчайдушно сподівався, що після такого допінгу справа зрушить з мертвої точки. – Може, разом ми щось таки вигадаємо.

– Гаразд… Подивлюсь, чи зможу вибити пару вихідних. Але ти й сам не розслабляйся. Мені вже соромно навіть дивитися у бік начальства.

– Розумію. Чесне слово, я зроблю все можливе, щоб встигнути вчасно.

Дмитро попрощався з Ромою й повернувся до блокнота, в якому зазвичай писав нотатки до проектів. «Кондиціонер для білизни» – здавалося б, що може бути простіше? Але нормальні думки вперто не хотіли залітати в голову. Банальні реклами набридли, та й не у його стилі створювати клонів. Хотілося вигадати щось ексклюзивне…

Горянський зажмурив очі. Тиша, спокій, шум хвиль…. О, це вже можна використати. Тим паче в лінійці ароматів того продукту є «Морський бриз». Спробував сконцентруватись та відчуттях, але тут сталося те, від чого чоловік ледь не полетів зі стільця.

Скло у шибках затремтіло, тишу розірвало шаленим ритмом року. Це було настільки голосно та бездарно, що Дмитру довелося заткнути вуха навушниками, і тільки тоді йти на пошуки джерела звуку. Визирнув на двір, там було ще гучніше. Музика, якщо ті тортури можна було назвати цим словом, більше нагадувала шумову зброю чужоземних цивілізацій.

Налаштовуючись не нервувати завчасно, Дмитро підійшов до паркану та зазирну до Олі.

– Хто б сумнівався… – прогарчав сам до себе.

Прямо на порозі будиночку сусідки якісь підлітки гатили по барабанах та електрогітарі. Сама ж Оля підбадьорювала тих катів, плескаючи у долоні. Власне, тим самим займалась і Ліза. Стоп. Його Ліза? А вона що там забула? На якусь мить Дмитро розгубився: рятувати племінницю чи перервати музику. Вирішив боротися з більшим злом.

– Вибачте! – вигукнув прямо над головою у дівчат, проте його ніхто не почув. – АГОВ! Я тут!

Зрозумівши, що так його ніхто не почує, Дмитро підняв з землі палицю і хотів потикати нею в спину сусідці, але потім відкинув ту ідею – якось воно не по-джентельменськи. Натомість вирушив у сам епіцентр пекла – обійшов паркан та ступив на подвір’я Олі. Щойно та його помітила, вмить засяяла посмішкою. Ніби не здогадувалася з якою метою до неї заявився Горянський.

– ПРИВІТ! Прийшли послухати музику?

– НІ! – Дмитро жестами наказав підліткам зробити паузу. Ті, перелякавшись суворого дядька, неохоче відклали інструменти. – ЯК ВИ ЦЕ ПОЯСНИТЕ?

– Можеш не кричати, – зауважила Ліза. – Ми тебе і так чуємо.

– З тобою буде окрема розмова, – кинув до дівчинки, а та скривилась у відповідь. – Пані Олю…

– О Боже, не називайте мене так. Я не настільки стара!

– Чуваче, нам треба репетирувати! – заскиглив у мікрофон хлопчика. Напевно то був лідер групи, бо своїм стилем він виділявся на фоні інших – волосся заплетене у дреди, на худорлявому тілі теліпається велика, наче дісталась від старшого брата, майка, а на шиї блищить золотавий ланцюг товщиною зо два пальці – просто мрія циганського барона.

 – А мені треба ПРАЦЮВАТИ! – стояв на своєму Горянський. – Як гадаєте, це можливо у таких умовах?

Оля винувато подивилась на Дмитра, і тому довелося докласти титанічних зусиль, щоб не махнути рукою, мовляв, «та не такі вони вже й гучні, я потерплю». Та дівчина явно володіла якоюсь магією. Інакше це не пояснити.

– Послухайте, Дімо…

– Дмитро.

– Ага. Тут така справа… У нас в суботу ярмарок. Ці талановиті хлопці – місцеві зірки.

– Негусто у вас з талантами…

– … і їхня група має виступати перед гостями селища. Але гараж, у якому вони зазвичай репетирували, здали під житло відпочивальникам. Ну ось я й дозволила їм трохи пограти у мене на подвір’ї.

– А вони б могли робити це тихіше?

– Навряд…

– Гаразд, поставлю питання по-іншому: як довго триватиме це насилля над інструментами?

Ліза чомусь густо почервоніла.

– Він не хотів образити вас… – почала виправдовувати Дмитра перед музикантами. – Просто сьогодні не в настрої.

Оля перемкнула увагу Горянського на себе.

– Давайте так: вони пограють ще зо дві годинки… – помітила, що в того від обурення запульсувала жилка на лобі. – А потім, у компенсацію за незручності, я допоможу вам з роботою.

– Ви? – Дмитро не стримав нервового сміху. – Яким чином?

– Буду вашою музою.

– О… ну…

– Домовились!

Чоловік відвів погляд, щоб приховати свою безпорадність. Це ж треба! Повівся на гачок Олі, як недосвідчений карась! Не за цим він йшов на розбірки, геть не за цим. Аби хоч якось реабілітуватись в очах оточуючих він гримнув на Лізу:

– Додому! Нічого по чужих домівках лазити.

Дівчинка глянула на Олю, та підморгнула. А це що за шпигунські знаки? Коли вони встигли так подружитися?

– Добре… таточку.

Ліза підійшла до вокаліста, щось шепнула йому на вухо, а потім побігла слідом за Дмитром. За мить волання відновилися і, здавалось, вони стали ще гіршими, аніж до того.

– Боюсь, після того концерту туристи почнуть масово тікати з Золотих Пісків… – пробурмотів Горянський, переступаючи поріг свого котеджу.

– Просто ти зануда, – кинула Ліза й, не озираючись, пішла до себе в кімнату.

В якийсь момент все перевернулося догори дриґом. З племінницею виховну бесіду не провів, Олю не приструнив, ще й крайнім залишився. Ох, вже ці дівчата… Чому з ними так важко?

***

Поки Дмитро намагався добитися тиши, його друг встиг домовитись про позапланові вихідні. «Пообіцяв, що повернусь з презентацією» – пояснив у повідомленні. – «Буду в понеділок». Щоб остаточно не осоромитись перед другом, Горянський знову узявся за роботу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше