Глава 9

Відчувати, як серце твоє переповнилось радістю.
Поцілунком укрити нестримним  вуста.
Загубити у щасті сльозу, як росиночку вранішню
Губить в сонячнім сяйві травиця густа.

Ніна Бойко

– Три тисячі двісті гривень, два квиточки на пінну вечірку, чупа-чупс і пачка презервативів – ось мій улов за сьогоднішній день, – сказала Оля, коли повернулася з намету організаторів. Вона встигла переодягнутись у легку блакитну сукню й намастити плечі лосьйоном від опіків.

– Останні дуже допоможуть в ремонті трубопроводу, – хмикнув Дмитро.

– Не допоможуть, бо я забрала їх собі, – без тіні збентеження відповіла дівчина. – То... Що далі? Русалка врятована і перебуває у повній безпеці. Тепер підеш на пошуки сім’ї?

– Ні, залишусь з тобою.

– Думаєш, я цього хочу?

– Принаймні сподіваюсь.

– Залишайся, – промовила після театрально довгої паузи, – якщо завтра знову не почнеш уникати мене.

– Боюсь, що провівши зі мною вечір, уникати почнеш ти.

– Не виключено, – Оля вагаючись прикусила губу. – Але не спробувавши, не дізнаємось. Ходімо зі мною.

І, не чекаючи на Дмитра, дівчина побігла прямо крізь натовп. Горянський оговтався, відшукав поглядом край блакитної сукні й рушив навздогін. Спершу почувався незручно: він не звик грати в доганялки з дорослими, але дзвінкий сміх Олі не дозволяв зупинятися. Вона то прискорювалась, то навпаки зупинялась, приманюючи Дмитра до себе точно міфічна німфа.

Нарешті вони дісталися напівзакинутої бази відпочинку. Вкриті іржею будиночки, суха трава на колишніх клумбах, та розбиті ліхтарі, що колись освітлювали головну алею. Оля зупинилась, озирнулась чи ніхто не бачить, й опустилася на четвереньки.

– Постривай. Ти куди? – вигукнув Дмитро, коли дівчина по-хуліганськи пролізла прямо у діру під воротами.

– Довірся мені.

Горянський зітхнув. Ну що в голові у тієї дівчини? Без ста грам не розібратись!

– А це хоч законно?

– Не знаю, – знизала плечима. – Ну ж бо!

Дмитро давно не робив подібних необдуманих вчинків. Відтоді як Кароліна зійшла на хибну стежку, він забув про розваги. З усіх сил намагався стати гордістю для батьків замість неї. А потім з’явився Женя, і слово «безтурботність» взагалі зникло з його лексикону. Тоді як пояснити те, що тепер він – дорослий, врівноважений чоловік – посеред ночі пробирається на якусь захаращену територію?

– Ну і навіщо ми сюди прийшли? – запитав, обтрушуючи пісок з колін.

Оля пішла вперед. Тепер вже повільно, дозволяючи Горянському порівнятися з нею.

– Тут дуже гарний пірс. Ніде в Пісках подібного немає, – відповіла вона. – Зараз сам побачиш.

Вони перетнули усю територію та вийшли на відокремлений кам’яними скелями пляж. Біля моря було незвично тихо. Особливо, якщо зважати, що поряд знаходиться центральна набережна. Дмитро зробив кілька кроків по м’якому піску, і тільки тоді збагнув, що не дарма довірився Олі. Перед ними простягався широкий кам’яний поміст, який, здавалося, вів аж до самого місяця.

– Це моє таємне місце, – провела рукою Оля. – Випадково знайшла. Зараз…

Вона зникла за однією з колон, на яких тримався пірс, й витягла звідти невеличкий пластиковий ящик. Виявилось, що там зберігалося все необхідне для комфортних посиденьок на природі – велике строкате простирадло, ліхтар, пару пакетів з печивом та велика пляшка води.

– І часто ти тут буваєш? – запитав Дмитро, побачивши ті припаси.

– Інколи, – Оля постелила біля самого краю та сіла, звісивши ноги. – Тут дуже гарно в сезон зорепадів. Можна лежати всю ніч, спостерігати за небесними світилами і загадувати бажання, коли якесь із них пролітає повз. Якщо пощастить, вдасться загадати на цілий рік вперед.

– А не страшно? – Горянський опустився поряд. Щоправда, не так близько до води.

– Ні. Кого мені тут боятися?

– Ну не знаю… Шукачів металу, наприклад. У будь-якому разі я б не хотів, щоб ти вешталась такими місцями.

– Хвилюєшся за мене?

– Так.

– Приємно. Але тобі треба навчитися розслаблятись. Навіть на прикладі цього місця. Ти настільки звик бути в напрузі, що думаєш тільки про небезпеку. Але озирнись, – Оля узяла обличчя Дмитра в долоні й повернула до моря, де серед оксамитових хвиль мерехтіла місячна доріжка, – у світі є стільки прекрасного, яке ти можеш випадково упустити…

Дмитро спіймав руку дівчини й поцілував її в зап’ясток.

– Найпрекрасніше я дійсно ледь не упустив.

– Оу… – Оля вперше зашарілась. Вона притисла руку до грудей та відвела погляд. – Це ти про мене? Якщо ні…  Якщо ні, то не страшно. Я просто уточнюю.

Дмитру сподобалось, що нарешті не вона вивела його з рівноваги, а навпаки.

– Про тебе. Не можу це пояснити, але з першого дня перебування у Золотих Пісках, я наче втратив здоровий глузд. Мені не давала спокою думка...

– … що конче треба збудувати паркан…

–  …що ми зустрілися не випадково. Знаю, звучить наче маячня для зваблення, однак я кажу щиро. Чесне слово, пробував позбутися цього нав’язливого стану, але не виходить.

– То навіщо його позбуватися?

– Бо не знаю, що чекає на нас далі.

Оля скривилась, наче почула щось геть неприємне.

– А раптом «далі» не настане? Життя може обірватися в будь-який момент. То навіщо заганяти себе у рамки, плануючи усе наперед?

– Я ж за тебе переймаюсь.

– Боїшся розбити мені серце, – розсміялась.

– По-твоєму це весело?

– Так. І дуже люб’язно з твого боку, – кивнула вона. – Але не переймайся. Я не страждатиму.

– Звідки така впевненість?

– Бо батьки навчили мене відпускати… Просто не пручайся, і дозволь зробити це літо особливим, – вона підсунулась ближче. – Ось уяви, що наші життя – це намисто. Кожна намистинка – окремий момент. Вони були до мене, і будуть після. Тільки спогади про час, проведений у Золотих Пісках, стануть не просто намистинками, а справжніми діамантами.