І ще раз про кохання

Споріднені душі

Анотація

 

Через проблеми в сім’ї, звільнення з роботи головна героїня роману «І ще раз про кохання» вирішує попрощатись з життям. Та підтримка подруги, до якої Олена пише листи і ділиться своїми емоціями, переживаннями допомагає їй відновити душевну рівновагу, змінити життя  і наповнити його новим сенсом і коханням.

 

 

Моєму другу – Олі. Не просто другу, а спорідненій душі, яка подумки допомогла в написанні цієї книги.

«Душі планують важливі зустрічі задовго до того, як зустрічаються тіла».

Паоло Коельо

1.

Ольчик, пишу листа так, як і обіцяла. Я так вдячна тобі за той чарівний пендель, яким ти мене змусила сюди  приїхати. Ти пам’ятаєш, що ти мені сказала: «Ленчик, через 10 років Ви будете жалкувати, що мали можливість зробити  і не зробили. Не зустріли кохану людину, не написали книгу, не поїхали в подорож. І ще стільки не зроблених не…. Вам пора. Відчалюйте від своєї тихої пристані, в яку Ви міцно пустили коріння і рухайтесь в напрямку нового життя. Попутного вітру!».

І ось я сиджу в Празі, в аеропорту, гіпнотизую телефон і до чортиків боюсь йому зателефонувати. Вирішила посидіти і зосередитись на думках. Боягузливі думки диктували мені швиденько кинутись до каси, взяти квиток назад і ніколи більше не відповідати ні на дзвінки ні на повідомлення… А ще.. Та раптом за спиною пролунав приємний чоловічий голос:

- Вот ты где? А я подошел спросить приземлился ли самолет, мне сказали, что да и я думал, что уже опоздал. Но нет- я тебя нашел. С приездом! – він посміхнувся і спробував мене пригорнути до себе та я лише простягнула руку у відповідь, намагаючись таким чином привітатись.

- Рада знакомству- прошепотіла у відповідь. Він посміхнувся, узяв мої речі і промовив:

- Я на машине. Иди за мной. Ты как? Как настроение? Не устала от перелета? – продовжував Вацлав йдучи попереду і розповідаючи, як він мало не спізнився. Від його турботливого тону і від його приємного голосу віяло чимось таким мужнім і давно забутим. Ніхто і ніколи мене не питав,  чи я стомилась і що з  настроєм. А настрою не було. Я відчувала себе зніченою і якоюсь прибитою. Вацлав у 60 років виглядав просто красунчиком, майже герой-коханець. Високий, міцної статури. Сиве  волосся, додавало поставі мужності і мудрості. Трохи повнуватий, «з животиком», але це зовсім його не псувало. Навпаки – навіть личило. А ще видно було, що його тішило моє збентеження. Знаєш Оль, я відчувала себе псевдо-попелюшкою. Принц є, а замість принцеси – старе одоробало, яке на щось сподівалось. Замість принцеси – гарбуз… Мене душили сльози. Ми сіли в його авто, де я взагалі притихла, як миша.

- Ты водиш автомобиль?- запитав він ніби не помічаючи моєї пригніченості.

- Нет, что ты. У меня его никогда не было. Да и на наши зарплаты не очень то и разгонишся, чтобы купить автомобиль, - сказала, а потім осіклась, щоб він не подумав ніби я натякаю на гроші. О, Боже, про що ж це говорити. В Інтернеті все було так просто, а тут ніби заціпило.

- А куда мы едем? – вичавила з себе.

- Как куда? Ко мне. Посмотришь где я живу. Познакомлю тебя с дочерью.

- Это не удобно. Вообще-то я забронировала себе отель на три дня.

- Как на три дня? Я думал ты приехала дней на семь. Я тебе планировал столько всего показать…

- Я не могу. У меня работа. И дочь и внучка…- ком в горлі не давав говорити.

- И что они тебя семь дней не подождут? Ты им посвятила всю жизнь, а они что не потерпят без тебя  неделю? – і підбадьорливо посміхнувся.

Сльози котились по обличчю і я не могла заспокоїтись. Він зупинив авто на узбіччі і дав мені хустинку.

-Ты боишься меня?- спитав після паузи.

- Очень.

- Почему?

- Не знаю…

- Знаешь, поехали покажу тебе одно место. Очень красивое… Тебе понравиться.                    Він розвернув автівку і ми невдовзі опинились на пагорбі звідки можна було спостерігати за усім містом. Насувались сутінки і здавалось, що внизу живе своїм життям величезний мурашник, підсвічений безліччю вогнів. Від побаченого забивало подих. Знаєш, тепер я розумію, що життя вимірюється не кількістю зроблених вдихів і видихів, а кількістю тих моментів, коли від захоплення забиває дух.

 Вийшовши з машини, Вацлав промовив:

- Сделай то, что тебе больше всего хочется.

Я вийшла з машини, стала на пагорбі  і прокричала з усієї сили:

-АААААА! – від крику стало легше. Кудись подівся страх і я вдячно посміхнулась.

- Ну хотя бы так, - промовив Вацлав посміхаючись. Я правда думал, что ты меня обнимешь, но…- і він знову посміхнувся.

- Спасибо! Я уже в норме. Извини, не знаю, что на меня нашло. Я очень волновалась и…

- Но я тебя не разочаровал?

- Нет, ну что ты. Это я тебя разочаровала…

- Ты напрашиваешься на комплименты?

- Да нет…Просто..

- Все хорошо! Тепер можем ехать? - запитав з посмішкою.

- Да!

Ми під’їхали до його будинку на Білій горі. Внизу – розкинулась Прага, в якій сновигали безліч людей, усі зі своїми турботами, коханнями, чи не коханнями, а поряд зі мною був чоловік,  з яким, як співають «Океани» - хочеться навік залишитися.

Ще напишу.

Лєна.

 

2.

 Ольчик, сьогодні я вирішила вразити Вацлава своєю кулінарною майстерністю. Ну «вразити», це  звісно можна поставити в лапки. Він усе ж таки професійний кухар, який працює в досить пристойному ресторані. Проте я подумала, що від тарілки українського борщу, густого, наваристого, з м’ясом, білими грибами та ложкою сметани – не відмовиться. Я варю борщ по маминому рецепту. Моя мама спочатку кидала в каструлю декілька шматків окосту, далі картоплю, квасолю і чекала поки все закипить. Паралельно на сковороді підсмажувала цибулю, моркву, бурячок і заправляла усе томатним соусом. Після того, як картопля закипала, вона додавала туди усе із сковорідки плюс кришила капусту. Ставила на маленький вогонь, солила, перчила, додавала сушених білих грибів і цей борщ, цей витвір мистецтва вмлівав на плиті. Він мав бути густезним, таким, щоб, аж ложка стояла, як мама говорила. Перед подачею на стіл ставили маленьку піалку сметани, білий хліб, сало і шматки цибулі…Знаєш, хоч пройшло хто зна скільки часу, я пам’ятаю смак того борщу… І якщо мені вдається зварити такий борщ, я одразу згадую маму. У кожної хазяйки є своя коронна страва – у моєї мами був борщ, у свекрухи - пиріжки і котлети, у мене – салати і супи. Супи у мене виходять не тільки смачні, а й гарні. Весняні, з кропом, морквою, прозорі і запашні – вони розходяться на ура!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше