Що ховається у звичайному світі

Глава 5. Мій Викрадач.

Темний коридор…Темрява…Скрип дверей? Мені треба туди! Може там є хоч якесь світло? Знову скрип…Зліва! Я йду на звук, тримаючись рукою за стіну. Стіна холодна, з чого вона зроблена? Тиша…Я навіть не чую звуку від мого взуття! Може на мені немає взуття? Та ні, ногам було б холодно. Я бачу просвіт, маленьку шпаринку звідки йде світло.

Чиєсь дихання! За моєю спиною! Я повертаю голову – нікого не має. Може мені здалося і я вже давно з’їхала з глузду? Такі кошмари завжди сняться…Все ж таки я підійшла до двері та положила свою руку на ручку цієї двері. Раптом мою руку схопила інша – з кігтями!

Кігті впились мені в зап'ястя. Було дуже боляче. Але я тримала свою руку на місці, тоді рука сильніше стиснула моє зап’ястя – потекла кров. Я, не повертаючи голови до істоти, поклала свою другу руку на руку невідомого і пошкрябала невідомого. Той відпустив мене, тихо проричавши.

Мені не вдалося зайти до тієї кімнати, тому мені довелося тікати геть від істоти. І чула, що він женеться за мною. Я бігла, намагаючись знайти іншу кімнату, інші двері. Нічого…В мене вже не має сил, я ледве біжу. Ні! Я повинна протриматись! Зобов’язана! Ця істота вб’є мене! Тепер я не чую звуків, він більше не женеться? Заховавшись за рогом, я вирішила віддихатись.

Один…Два…Три…

Чий це голос? Знайомий запах…Кориця? Я чую тупіт чоботів. Де? Я визирнула з-під укриття – нікого не було, але повернувшись назад, я побачила його… Його яскраві червоні очі…

 

Прокинулась я у незнайомому місці. Кімната була вся у павутинні. Пахло холодом і вологістю. Я була у своїй одежі в якій рятувала хлопчика – Тимофія. Було не по собі. Вікна були в пилу, навіть не можна було побачити час доби. Де я?

Я вскочила з ліжка та почала озиратися. Кімната у сірих відтінках, простора. Ліжко, велика шафа, невеличкий диван посеред кімнати, а перед диваном стояв кавовий столик, а ще, зліва від шафи стояв туалетний столик. Тут навіть біло-сірий килим є! Це той маєток? Невже я тут?

Мабуть я на другому поверсі, бо я почула скрип сходів – по ним йшов мій викрадач. Швидко на носочках я заховалася за дверима, коли він відчинить я зможу втекти, але мені потрібно щось для самооборони. Добре, що поряд з дверима стояв той столик, а біля нього був стілець. Чим не зброя?

Кроки вщухли…

Двері повільно відчинились. До кімнати зайшов викрадач. Я бачила тільки його спину, він стояв з тацею у руках. Було шкода такий сніданок, їжа-їжею, але треба тікати! Вже тримаючи у руках стілець, я замахнулась, але викрадач швидко перемістився, поставив тацю на кавовий стіл, і майже за секунду вже стояв біля мене, тримаючи мої руки зі стільцем.

-Не треба, - він спокійно промовив і опустив мої руки, відібравши мою зброю-стілець.

Він поставив стільчик на місце, а коли повернувся до мене, отримав по своєму гнізду. Він зігнувся, а я побігла геть з кімнати. Вже майже спустившись на перший поверх, позаду почулися швидкі кроки. Я «злетіла» зі сходів, але не побачивши вхідних дверей, вирішила побігти наліво. Це була велика кухня, але я не встигла добігти до її кінця, він випередив мене. Розставивши руки, як Гендальф: «Ти не пройдеш!» Я побігла на нього, вважаючи, що він розгубиться і тоді я зможу пробігти повз нього. Але ні, дурепа я! Він сам пішов на мене, а коли ми зіткнулись, він підхопив мене на руки. Звісно ж я почала брикатися. Моя «перша половина тіла» до поясу, була зі сторони його спини, тому я могла лупцювати його по спині, а ще махати ногами, намагаючись влучити по обличчі.

-Відпусти мене! – я закричала.

-І не подумаю, - з насмішкою промовив викрадач.

-Я тобі зараз усю спину відіб’ю! – я щосили почала бити по його спині.

-Ну, спробуй, - він спокійно ніс мене назад, на другий поверх.

-Я зламаю тобі шию, - я потягнулась руками до його шиї.

-Не зможеш.

-Тоді знову по гнізду твоєму дам, - я почала махати ногами.

-Є ні, - він посміхнувся.

Він притягнув мене у ту саму кімнату. Опустив мене й посадив на диван, та став навпроти мене.

На вигляд йому було 21-24 роки. Молодий чоловік, з темним волоссям, але з дуже дивною зачіскою, та сірими очима, чистими як метал. Блідношкірий, він був схожий на мерця, бо був одягнутий у чорну одежу. Мав білі рукавички, як у дворецького. На ньому було чорне довге пальто та виднілася біла сорочка. Своїм одягом трішки нагадував гота, але без макіяжу та довгого чорного волосся.

Він поправив своє волосся і тоді я побачила на його голові роги. Потім я «прислухалась» до його запаху – кориця! Це він відніс мене додому, але навіщо тоді викрадав? Чому саме він? Моє передчуття ніколи не бреше, це точно був він!

-Чаю? – запитав він.

-Після усього, що зараз відбулось, ти пропонуєш мені чай неначе ми друзі? – я обурилась.

-Зараз поясню, - він присів поряд і подав мені чашку чаю з таці, яку приніс.

-Я вся в увазі, - саркастично пробубоніла я, тримаючи чашку.

-Боїшся що отруєний? – він хитро поглянув на мене.

-Можливо, не йди від теми.

-А ти сувора, - він знову посміхнувся.

-Я зараз стукну тебе цією чашкою.

-Добре-добре.

-Як ти побачила, я чорт. Своє справжнє ім’я я не маю права казати, тому говорю «друге» - Севастіан. Скажу чесно, мені потрібні твої сили і грати у друга або у чорта, який закохався у звичайну людину, я не збираюсь. Це мій борг перед твоєю прапрапрабабусею: я повинен вберегти тебе, але мені самому потрібна частина твоїх сил. Частину моєї сили запечатали у цьому селі, ти можеш мені допомогти знайти її.

-А коли ти її отримаєш, що буде далі?

-Я планую повернутись до своєї «роботи», але, якщо за тобою покликали чорта з «моїх» рядів, я буду рятувати тебе від нього. Поки не вб’ю його, - він якось дивно посміхнувся.

-І це все?

-А ти хотіла почути дуже романтичну історію, якої насправді немає?

-Я думала, що чорти завжди брешуть.

-Щоб тобі не повірили, говори правду, - він знизав плечима.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше