Глава 8

Артур роззирався навколо, намагаючись згадати дорогу до потрібного будинку, та все розмірковував, що змусило Марію втекти від усіх саме сюди. Адже вона стільки зробила щоб добитися висот на роботі. Вона добре заробляла та дозволяла собі дорого відпочивати в місті. Тож виїхати до глухого села, де провести інтернет було справжнім випробуванням, це як мінімум дивно. Кинути все, заради чого? 

Проїжджаючи через сусіднє село, чоловік роздивлявся похилі частоколи, на фоні яких один триметровий бетонний паркан виглядав аж занадто дорого. В тому дворі він впізнав і білу іномарку. Єдина людина, яка спромоглася збудувати тут "бізнес", жила у розкоші. 

Почувши гавкіт Жозефіни, господиня зрозуміла, що заплющити очі їй не дадуть. Біля вікна стояв Генрі, він тільки побачив логотип старенького Мерседеса і на плечі опустився камінь. "І чому він завжди приїжджає в такі сонячні дні?" — З тривогою запитав себе хлопчина, помітивши винний погляд Марії. Вона піднялася з ліжка і, квапливо накидаючи халат, вийшла до гостя. Цього разу довелося відчиняти ворота. Між ними тепер з'явилася недомовка і таємниця, якій доведеться зруйнувати ці стосунки та обидва фігуранти напруженого діалогу це розуміли, але робили вигляд, що все гаразд. 

Не вітаючись, Артур простяг їй папку з документами і самовдоволено посміхнувся:

— Або слідчий — псих, або Генрі живий. — Констатував чоловік. — Ми повинні його знайти.

Перебираючи документи, Марія єхидно посміювалася, забуваючи, періодично, що для інших вона має бути в глибокій печалі чи навіть апатії. Все ж таки, в протоколі, серйозному документі, було записано все, як воно відбувалося насправді. Марію не шукають тільки тому, що її алібі підтвердилося, у день смерті Гери, радар зафіксував перевищення швидкості і навіть вислав, так званий, лист щастя, зі штрафом та фотографією.

Кумедним здався і той факт, що вони зовсім нікого не шукають. Смерть зафіксована, записана як суїцид, підстав не вірити лікарям наче немає. До того ж, жодного родича, який заявив би про зникнення тіла, не з'явилося. Все було розписано в такій нехитрій, простецькій манері, що в кінці не вистачало тільки приписки "нема тіла — нема діла".

— Тобто вони закрили розслідування з двома свідками, які сказали, що труп встав і пішов? — Перепитала Марія, намагаючись перекричати свист чайника.

 — Так. Але є ще дещо. — Він перегорнув останню сторінку папки, там лежав, складений вчетверо, розворот газети.

Заголовок, буквально, кричав: "Місто незабаром заполонять живі мерці. Перший випадок зустрічі із зомбі (інтерв'ю з постраждалими)".

Марі засміялася вголос:

— Так казали, що вампір.

— І ось. — Артур дістав телефон і ввімкнув відео.

Стурбована журналістка захоплено розповідала, що траса, якою Марія їздила з самого дитинства — геопатогенна зона, і тут часто зустрічають примар.

— Марі, я розумію, що це маячня, але я повинен запитати: може ти стикалася з чимось потойбічним?

— Серйозно? — Вона скинула брову і дістала з-під столу стопку "щоденних вісників". — Судячи з того, що тут пишуть, я з нечистю за руку вітаюся. Ця, Саша, великий журналіст, намагалася змусити мене зізнатися у ведемському промислі. — У мить, вона згадала, що той грайливий настрій, не обов'язково помічати Артуру і посмішка різко змінилася шоком. — Тобі краще поїхати. А якщо, правда, я винна у всьому, що сталося.

Він розсміявся у відповідь, і, не витримавши противного свисту, підвівся, щоб вимкнути газ під чайником. 

Коли про людину кажуть "він марить" мають на увазі серйозний розлад, з яким людина не здатна впоратись. Проте, про його кохану кожен міг сказати таке, будь-якої миті, навіть не цікавлячись її здоров'ям. Як і зараз, Артур не здивувався такій реакції і спокійно наповнив чашки, поки Марія свердлила його поглядом. Вся невелика кухонька наповнилася пряним ароматом кави. 

— Чому тебе це бавить? — Несміливо запитала дівчина, гріючи руки об чашку.

— Мене це не бавить, просто… — Чоловік ніби не наважувався сказати і кілька секунд збирався з силами. — Просто сьогодні ми зможемо це дізнатися напевне.

— У тебе вихідний?

— Я звільнився.

Цю розмову чув і Генрі, він спокійно сидів перед монітором, чекаючи, чи завантажиться комп'ютер, і, так само спокійно, стис у руці мишку, перетворюючи її на сотні уламків чорного пластику. Можна було б сказати, що в грудях спалахнула лють, але то була не вона. Як струмом, його прошибла жага крові і, тремтячими руками, він знову потягнувся до комп'ютера. Проте, це не був стан афекту чи шок, він цілком усвідомлено, від свого імені, знову написав Саші.

Завібрував і телефон Марії, на моніторі висвітилося “Що відбувається?”.

— А що відбувається? — Перепитав Артур, тільки миттю помітивши повідомлення. 

У дівчини затремтіли руки і завмерло серце. Потрібно щось відповідати, не лише Саші, але й Артуру. Поки її повільно охоплювала паніка, телефон задзвонив. А чоловік схопив її за плечі, змушуючи прийти до тями:

— Маріє, дивись на мене. Що це означає?

— Візьми слухавку, скажи, що я не можу відповісти. Скажи, що... скажи, що ти в гостях. Я перетелефоную.

Просити його про подібне було найбільшою помилкою. Олександра не була терплячою і не дочекавшись привітання, випалила:

— Мені написав Генріх.

— Генріх? — Перепитав Артур.

Олександра тільки зойкнула у відповідь.

Паніка охоплювала все сильніше, хололи пальці і, здавалося, вона ось-ось знепритомніє. Трекер на руці вібрував і мерехтів, сигналізуючи, що пульс перевалив за 200.

— Саша, вірно? Сестра священика? — Перепитав чоловік, але відповіді чекати не став, — Я зараз за вами заїду. — Він поклав трубку, сховав її телефон у внутрішню кишеню і окинув злякану дівчину суворим поглядом. — Я повернуся, за десять хвилин. Сподіваюся нічого не станеться?

Вона мовчала у відповідь. Але варто було почути звук заведеного двигуна і як гума пробуксовує по вологій, від роси, траві та в руках знову з'явилася сила, пульс упав до вісімдесяти майже миттєво.