Що водиться в українських лісах

Глава 11

— Ти мене так більше не лякай, гаразд?

У невеликому кабінеті, де стояли тільки стіл, стілець, шафа та три табуретки, сиділи двоє. Саша нервово набирала щоразу номер брата, але на тому кінці дроту дратівливий голос повторював, що зв'язку з абонентом немає.

— Дякую, що не рапортуєш Марії. — Зітхав Артур.

— Вона не зможе нам допомогти.

— А цей…

— Він може все.

Те, як різко Саша відповіла, навіть не дослухавши питання, вселило впевненість. Це не були порожні слова. Брат ростив дівчинку майже сам і робив, варто сказати, все, що було в його силах і навіть більше. Хоча мав право відмовитись.

В Саші немає сльозливої історії про батька загиблого на війні або від страшної хвороби. Він живий і вже давно на ПМП у Європі, надсилає дітям гроші і, судячи з частоти дзвінків, зовсім не планує забирати їх до себе. Мати дівчинки виявилася рідкісним стервом і совість не гризе її за те, що кинула дочку на колишнього чоловіка і поспішила до нового. 

Що стосується Гриші, то він не звинувачує нікого з них, кожна людина повинна влаштовувати власне життя в першу чергу, а потім звертати увагу на інших. Завжди голосно заявляв про це, коли чув, що щось "не по-людськи". Але один особистий біль у нього був. Він ніколи не пропадав із життя сестри, завжди був поряд.

Проте сьогодні виклик не проходив. Боячись видати себе, священик вимкнув телефон ще до того, як заїхав у двір Марії. Він не мав звички приймати рішення за свою молодшу сестру і довіряв їй на сто відсотків. Сам не знав, хто вклав у дитину стільки розважливості, але дівчина завжди була вчасно вдома, не гуляла допізна і не затримувалася у хлопчиків у гостях. Через це іще більше хотілося захищати цього, як здавалося, сущого янгола. 

 

Гришу не напружувала атмосфера, що панувала в домі друзів. Він бачив більше, ніж треба, але чомусь не боявся. Мабуть, вважав ранкову подію невдалим жартом господарів, до якого ті вирішили не привертати уваги. Він спокійно заснув на запропонованому дивані, перед телевізором, наче вперше відчув себе у безпеці. Проте залишалося й те, від чого не вдавалося втекти останні роки. Тривога, що не дає змінитися фазі сну. Він прокидався кожні півгодини, виявляв себе в ліжку і знову засинав. На десятому пробудженні це знову стало нестерпно. Так само нестерпно, як і попередню тисячу ночей. 

Він знов підвівся та підійшов до Генрі.

— У будинку є алкоголь?

Той жестом вказав у бік книжкової полиці:

— Марія ховає віскі за Гоголем, але якщо спитають — ти сам знайшов.

— То це її будинок?

— Наш.

Вкрай цікаво було б дізнатися, що б відповіла сама господиня. Адже ділити з кимось "своє" вона не любила, навіть якщо інший мав такі самі права. Але для Генрі це було питання не юридичне, а моральне. Адже вони приїхали сюди разом і планували залишитись лише вдвох.

— Тоді чого вона ховає від тебе алкоголь?

— Від мене алкоголь ховати безглуздо. Це від таких, як ви, раптових гостей.

Гриша обережно вийняв товсту книгу із щільного ряду. Та відкрилася на закладці і в очі кинулася одна лише фраза:

"Казалось, в этом теле совсем не было души, или она у него была, но вовсе не там, где следует, а, как у бессмертного кощея, где-то за горами и закрыта такою скорлупою, что всё, что ни ворочалось на дне её, не производило решительно никакого потрясения на поверхности".

("Мертві душі" Н.В. Гоголь)

Чоловік пропустив смішок і потягнувся до пляшки. Випивка не рятувала від проблем і не допомагала заснути, але випиваючи він немов визнавав свою безпорадність і від цього вже ставало легше.   

— Генрі, правильно? Поясниш мені щось? — Здалеку почав розмову священик.

— Запросто. — Кивнув той. — Давай поясню теорему Піфагора.

— Що?

— Що?

Співрозмовники переглянулись.

— Формулюй питання конкретніше.

У відповідь той почухав потилицю. Сформулювати конкретне питання було складно.

За останню добу сталося дуже багато всього. Тому наповнивши келих, що стояв у тій же бібліотеці, він зробив два ковтки, змушуючи співрозмовника терпляче чекати на його милість. Гриша цінував міцний алкоголь не менше Марії і це змусило витримати ще кілька секунд, ловлячи, сонячні промені крізь келих.

— Не намагайся здатися естетом, мені начхати. — Перервав його Генрі.

— Я не намагаюся…

— Але виправдовуєшся.

— Слухай, я не претендую ні на Марічку, ні…

— Марію.

— Що?

— Її звуть Марія.

Повисла незручна пауза. Цієї секунди священик згадав слова дівчини і на секунду майнула думка, що цей кволий, на вигляд, хлопчина, можливо, здатний на більше, ніж йому здається. Захотілося терміново змінити тему.

— Саша знову не прийшла ночувати, сказала, що буде тут. Я не намагаюся її контролювати, але… 

— Вона з Артуром.

— Так, конкретніше нікуди.

— Чому я повинен знати де вона? — Трохи дратівливо продовжував вампір.

— Вона говорила про тебе і мені здалося, що між вами…

— Здалося. — Перебив хлопчина. — До того ж, ти їй взагалі хто?

Гриша замовк. Він не любив говорити вголос про своїх родичів. Хоча б тому, що люди, які вважають, що можуть розпоряджатися життям, думають, що їм куди швидше віддадуть гроші, якщо не боржника вивозити у ліс, а його сестру чи дружину.

— Я її янгол-охоронець. — Різко відповів священик. — А хто цей Артур?

— Янгол-охоронець Марії. — Відмахнувся Генрі. — Чого ти так переживаєш?

— Вона, звичайно, доросла, може сама приймати рішення, але…

— Але?

— Але, відколи вона познайомилася з вами, проводити ночі поза домом стало дурною звичкою. Боюся вона скоро залишиться з вами жити.

Генрі зволікав ще кілька секунд, а потім, ніби йому було зовсім начхати на співрозмовника, обернувся до монітора. Він дуже добре знав звички Марії, залишаючи телефон без нагляду, вона завжди вмикала програму-стеження, не стільки боячись, що телефон вкрадуть, а скоріш із бажання підслухати чужу розмову, дізнатися, чи говорять про неї за її спиною і, якщо говорять, то що саме.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше