Глава 15

Першим до будинку Марії приїхав Генрі, він загнав мотоцикл у гараж і, знаючи, що решті подітися більше нікуди, обачливо відчинив ворота. Наступним доїхав Гриша, він заїхав прямо в гараж і, заглушивши машину, поклав голову на кермо.

— Прости, Господи, душу мою грішну… — Напівпошепки почав священик. 

— Чорт би вас узяв з вашими молитвами! — Прикрикнув на нього Генріх. — Жива твоя мішень!

— Як жива?

— Як і раніше, він у припадку звалився, мабуть внаслідок гіпнозу. А твоя куля в метрі від мене пройшла. — Хлопець роздратовано кинув на капот махровий халат Марії та теплі домашні капці.

— Господи! Що принесу Тобі, чим віддячу Тобі за Твої безупинні, великі мені та іншим людям Твоїм милості Твої? Бо ось, я кожну мить оживляюся Духом Твоїм Святим...

Генрі скрикнув і вискочив з гаражу, намагаючись врятуватися від божої кари. А між тим помітив, що відчув скоріше просто біль, схожий на фізичний, ніж те гидке, в'язке почуття, яке не давало рушити з місця, коли молилася Олександра. Як тільки він вийшов у двір, довелося вже вискакувати з-під коліс Артура. Вампір вилаявся, але конфліктувати ні з ким не став. Він знову відчув утому і запалив газ під чайником.

Марія, помітивши це, повернула ручку у зворотний бік і дістала з холодильника пляшку горілки.

— Я не п'ю. — Прошепотіла Саша, кутаючись у халат.

— Тут ніхто не п'є. — Кивнув їй Артур, дістаючи п'ять склянок із тумбочки. 

— Склянки? — Гидливо перепитав Гриша.

— Дістаньте лорду, Шато Монро шістдесят восьмого року та винний келих. — Роздратовано проговорив Артур, наповнюючи склянки. — Хто не хоче — може не пити.

— За здоров'я! — Підняв склянку Генрі.

Марія та Артур повторили його жест, трохи згодом за ними повторив священик.

— За здоров'я — не гріх.

Четверо випили, лише Саша не доторкнулася до алкоголю. Артур замружився і поставив склянку на стіл, сам сів на табуретку і вже спокійніше заговорив:

— Де ж тебе, священику, носило? 

— Не хотів разом з вами, під кулі стрибати, шукав безпечнішого шляху. 

— Безпечнішого? Ти адресу знав з самого початку. Чи я помиляюся?

— Не помиляєшся. — Суворо відповів священик, навіть не намагаючись відвести очі. — Але я хотів спланувати хоч на крок уперед, а не, як ви, грудьми кидатися. 

Саша жалісно звела брови:

— Ніхто хоч не постраждав?

— Тільки безсмертні. — Посміхнувся Артур.

— У тебе поцілили?

— Так, такими темпами у мене жодної цілої сорочки не залишиться. 

Марія окинула його поглядом:

— А слід від кулі де?

— Чорт. — Генрі схопився за сорочку, де мала бути дірка. — Схоже куля застрягла в легені. Артур тоді майже впритул стріляв, усі пройшли навиліт, а цього разу... 

— У тебе стріляв Артур!?

— Олександро, з усіх тут присутніх, тільки ви не цілилися мені в груди. — Усміхнувся той. — А дехто навіть сріблом.

— Гриша! — Вона озирнулася на брата. — Як ти міг?

— Серйозно, я й тут винний? 

— Чому ти взагалі тут з'явився?

— Що я мав робити, коли дізнався, що тебе забрали на чорному мерсі? Я звичайно подумав на Артура.

— А більше не було на кого!?

— Було на кого, але я не очікував, що ти сядеш у машину ще до когось!

— Вони сказали, що ваші друзі. Я намагалася зателефонувати, коли вони представилися, але телефон заглючив.

— Друзі?

— Мене назвали Олександрою і я подумала, що… ну, мене тільки тут так називають… що це ви їх послали, щоб витягти мене з-під домашнього арешту. 

— Краще й бути не може. — Марія знову наповнила склянки. — Ти не замислилася наскільки дурний і жахливий вчинок вислати до тебе чужих людей? Чи не задумалася, що якби ми хотіли з тобою зустрітися, самі з'явилися б до університету?

— Але ж Генрі не може?

— Я можу прийти до тебе вночі, будь-якої миті.

— Чесно кажучи, не можеш. — Похитав головою Гриша. — Я весь будинок освятив, після знайомства з вашою компанією.

— Гриша, ти псих! — Прикрикнула Саша. — Справжній псих!

— Я псих!? — Він перехилив ще одну склянку, не чекаючи інших. — Нагадаю, що я намагався тебе врятувати і, якби він загрожував тобі, мої методи були б дієві. А ти, як тільки з'являється можливість, біжиш, не думаючи про наслідки!

— Ти мене замкнув! Дивно, що я через решітку не просочилася, в спробі втекти!

— І це я небезпечний, божевільний, злісний монстр. — Перериваючи перепалку, знизав плечима Генріх. — Якби вашу недовірливість зібрати до купи і поділити порівну, вийшли б дві нормальні людини. А так, одна не сумнівалася перед тим, як сісти в машину до незнайомців, а інший фанатично осяює будинок хресним знаменням і срібні кулі, на дозвіллі, виливає.

— А що я мусив зробити? Пам'ятаєш день нашого знайомства? Я і ікла бачив і кров на сорочці! Потрібно було вирішити, що ти людинолюб?

— Кров? — Перепитала Марія.

— Я нікого не вбив, мого слова тобі не достатньо?

— Мені, — Перебив Артур. — не достатньо.

— Я навіть сьогодні нікого не вбив. Можеш завтра поїхати, поцікавитися здоров'ям постраждалих.

— Так? А заходячи до дому, ти сказав інше.

— Тобто ти пішов би за мною просто так? Без провокації?

— Ні. Ти сказав, що впораєшся сам, тебе треба тільки пустити в будинок. 

— Марія попросила не бруднити руки, не чорнити себе у твоїх очах.

— Он як, тебе стримує лише це?

— Точно, повір мені, я б перегриз тобі горлянку ще за першої зустрічі. 

Священик нахилився до сестри і зашепотів:

— І я повинен сподіватися на його милість? Він загрожує людині смертю.

— Я б не погрожував Олександрі. — Спокійніше продовжив вампір.

— А мені б погрожував?

— Звичайно! У тебе срібні кулі, ми на рівних. 

— Ну, взагалі-то він і їй вже погрожував. — Пробубонів Артур, наче сподівався що його не почують.

Гриша озирнувся на сестру: