Глава 3

Рікардо

Заїхавши у двір я не побачив у машині Джованні, дивно? Де це він? Я виходжу з автівки і заходжу у дім, біля порогу розкидані чоловічі та Міланені туфлі. У нас ранковий гість? Чому тоді туфлі розкидані? Цікаво хто це може бути? Проходжу далі до гостинної, нікого не має, вирішую спочатку взяти у кабінеті флешку, а потім з’ясувати хто це такий? Відчиняю двері кабінету і раптом чую до болі знайомий стогін.

Ні, такого не може бути, мені чується! Швидко крокую до спальні двері у кімнату не зачинені. І стогін стає все більш і більш гучнішим. Я відчуваю, як моє серце починає битися у грудях все сильніше, наче птах у клітці. Не можу наважитися подивитися до кімнати, але все таки я мушу. Те що я там побачив змусило мене завмерти, мені здалося що моє серце зупинилося на хвилину. Пекучий біль вразив мою душу…я квапливим поглядом озираю кімнату, на підлозі бачу чийсь костюм, халат Міли і її білизну.

НІ! НІ! ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ! Хіба моя кохана зможе зробити це зі мною? Хіба Міла зрадить? Я нарешті наважуюся подивитися на ліжко, щоб впевнитися, що це не розіграш. І ось я підводжу свої дикі очі, і бачу свою наречену, котра сидить поверх когось й зраджує мені з цим слизнем. Мої очі стають червоніші за кров, я більше не в силах дивитися на це, забігаю у кімнату. Голубки виглядають здивованими переляканими. О якби ви знали скільки зусиль мені довелося прикласти, аби не вдарити цього слизня. За одну мить моє серце розривається на мільярди клаптиків. У моїй голові проноситься думка: «Слизень – це Джованні. Міла з ким ти мені зраджуєш? Скільки разів це встигло трапитися до того, як я про все дізнався?»

Мілана

О, ні. Що він тут робить? Ми все зіпсували, довгі три роки, коту під хвіст! Я підриваюся з Джованні і бігу до Ріка. Дивлюся на підлогу, шукаючи очима свій халат. Хутко накидаю його на себе і бачу розлюченого Рікардо. У ту саму мить він був дійсно Рікардо, а не Рік. Спочатку, мені здалося, він спепелить нас поглядом, а потім, що він нас вб’є. Я наближуюся до нього, хоча сильно боюся, я його таким ще не бачила.

Рікардо

Остаточно усвідомлюю, що слизень – це мій водій Джованні і так, це дійсно та жінка, котрій я 30 хвилин тому дав обіцянку вічного кохання. Мені не вистачає повітря, кулаки стискаються все дужче й дужче. І тут вона хапає мене за руку, але я вириваю її. Зрадниця намагається якось заспокоїти мене, але в неї не виходить, мені стає зле лише від того, що я її бачу. Вдих, видих і я вирішую сказати фінальну фразу: «Джованні тебе звільнено, а ти…» - роблю ще один глибокий вдих – «Ти збирай свої речі та їдь геть з мого життя. Даю вам на це 2 години. І якщо хтось з вас після цього трапиться мені на очі, запам’ятайте, я не буду стримувати свої емоції!». Я виходжу з кімнати і спішно йду на кухню наливаю собі повний келих води і осушую його за чотири ковтки. Послаблюю краватку та розстібую декілька верхніх ґудзиків. Мені стає легше дихати, я намагаюся не думати про це все, і хоч якось заспокоїти себе. Дивлюся на свої руки й помічаю, що я так сильно зжав кулаки, що на долонях залишилися півмісяці від нігтів. Бачу як із спальні вибігає Джованні та на ходу одягається. Розумний вчинок, бо я не знаю скільки ще зможу втримувати себе.

Ось і вона…виходить слідом з двома чемоданами. Одягнена у зручний одяг. Я крокую до неї, вона побачила мене і починає нервувати, так люба, давай нервуй, тільки пізно, тепер мені все відомо. Мілана робить крок назад на що я їй кажу: «Не бійся, я лише хочу востаннє подивитися у ці очі, котрі змогли мене надурити.» - У її очах я бачу лише страх, ці очі, в них не має ні краплі любові до мене, який я телепень, вона мені весь час брехала та пудрила мозок. – «Прощавай назавжди. Сподіваюся ти впіймаєш запущений тобою бумеранг, і ти зможеш пережити той біль, котрий він тобі причинить.» Мені знов стає зле. І я відходжу від неї на безпечну відстань, і відчуваю, що мені терміново потрібна груша з піском. Вона тихо промовляє: «Вибач» - і наче читає мої думки хутко рушає на вихід.

Я йду до мого міні спортзалу. Я більше не в силах тримати себе у руках, стискаючи кулаки я починаю лупцювати грушу. Удар за ударом. Мені наче дають пігулку за пігулкою, аби полегшити біль, мені стає трохи легше. І тут груша розривається і з неї хвилею починає сипатися пісок. Тільки тоді я відходжу від неї і дивлюся на свої руки вони усі у крові, дивно, я навіть цього не відчуваю, бо біль розриває мою душу. Я підводжу очі на дзеркало і бачу жахливу картину: якийсь дикий звір споглядає на мене звідти, у його очах тільки розчарування та біль, це зовсім не людина. Мені стає страшно та я відчуваю що починаю потрохи заспокоюватися. Раптом мій погляд натрапляє на часи «9:00». Дідько! Я зовсім забув про договір. Через годину мені потрібно бути у компанії. Бігу до ванни, вмиваюся крижаною водою і остаточно приходжу в себе, хутко обробляю рани перевдягаюся. Забираю флешку і їду до компанії.

На щастя, встигаю вчасно. Біля входу до залу переговорів зустрічаю Ніколо, котрий не розуміє чому я так пізно, і що трапилося з моїми руками. Друг дивиться мені у очі і наче відчувши той біль плескає мене по плечу й каже: «Все буде гаразд. Якщо бажаєш, я можу сам презентувати товар.». Я лише хитаю головою і впевнено заходжу до зали переговорів.

Так і починається історія мого кам’яного серця…