Щоденник Аделіни

День І

І все на світі треба пережити, 
                                                                            І кожен фініш – це, по суті, старт, 
                                                                                     І наперед не треба ворожити, 
                                                                                      І за минулим плакати не варт
.
                                                                                                               Ліна Костенко 

 

 ― Ліно!!! – кричить мама. ― Йди но сюди!
 ― Що ти хочеш? – обсварююсь я з нею. Дістала вже. Скільки можна. Зараз знову почнеться. Чому прийшла пізно? Де ходила? Яка їй різниця. Моє життя. Що хочу те й роблю. Все ж таки мені скоро шістнадцять. По-тихеньку сходжу сходами донизу.
  ― Чому так довго спускаєшся?! – майже кричить мама.
  ― А що? – відповідаю саркастично я. Не люблю, цього маминого тону.
  ― Та нічого. Чого знову прийшла пізно  додому? Я ж казала довго не ходи. Батько дізнається приб’є обох. Я знов йому сказала, що ти задержалась в подруги. Але він слабо в це повірив.
  ― Ну мамо, ти ж знаєш якщо піду раніше всіх, тоді з мене будуть насміхатися, а не піду взагалі, то навіть не хочу уявляти, що буде. Та й Віку не могла кинути. – почала виправдовуватись я. А що мені ще залишалось? Нічого.
  ― Ага. Знаю, я твою Віку. Те й вміє, що гуляти. А ти…ти ж була відмінницею в класі, та й у всій школі. А коли попала під вплив цієї дівки, спустилась на рівень двієчників. – ох…мама знову починає цю розмову.
  ― Я все зрозуміла. – протягнула я. – Можна я піду? – мама махнула рукою «шо, мов іди». Пішовши до своєї кімнати, я взялась за прибирання. А то, батько побачить цей гармидер і як почнеться: «Чому не прибрала? Що про тебе подумають діти, коли підеш вчитись у коледж?». Та мені однаково на їхню думку.
  Ранок почався «чудово». Та ще й голова болить. Нащо було напиватися. Добре, що сьогодні субота. Не потрібно йти в школу. Може піти погуляти в парк? Батька вдома не буде до понеділка, тому ще й ввечері в якийсь паб можна піти. Взявши телефона, набрала номер Іллі:
  ― Привіт. Не спиш?
  ― Привіт, – заспаним голосом відповідаю хлопець. – Уже ні. Ти щось хотіла? Щось сталось?
  ― Та все добре. – відповідаю спокійним голосом. – І так хотіла. Ходімо погуляємо в обід. Може підем в кіношку. А тоді в кафе по…морозиво. То як, згода?
  ― Кажеш по морозиво підем. Тоді з тебе морозиво. А зараз я пішов досипати, і додивлятись сон який ти мені перебила. Все па. До обіду.
  ― Все, все. Спи. Сонько, – сказала я і поклала слухавку.
   До обіду ще три години. Швидко побігла в душ, привівши себе в порядок. Взялась вибирати одяг. Ох…а його в мене багатенько. Що ж на вулиці ніби тепло, тому вдягну джинсові шорти і футболку, яка була ніби топ. Залишилось дві години. Я взяла свій ноутбук, і зайшла в Інстаграм. Виклавши декілька фото з вечірки, вирішила подивитись, хоч одну серію серіалу. Ви не подумайте я не серіаломан, просто деколи полюбляю дивитись, та й буває таке, що дуже нудно. Ввімкнувши десяту серію, серіалу «Вовченя», стала дивитися. Серія виявилась захопливою і цікавою. Подивившись на годинник, побачила, що залишилось одна година. Вирішила по-маленьку збиратися. Зробивши легенький мейк-ап, почала зав’язувати свої чорні, мов воронячі крила, волосся  в кінський хвіст. Швидко вдягнувшись і взявши телефона, зійшла в кухню перекусити. Взявшись гранатовий сік і одне тістечко, почала їсти.
  Швидко поївши, взяла гроші, накинувши джинсового піджака, пішла в парк. Навколо все буяло зеленю. Мені подобається така погода. Але ще більше дощ, похмура погода. Зараз середина весни, погода напрочуд тепла і сонячна. Якраз для закоханих пар. На моїй вулиці цвіте абрикос, цей аромат дуже ніжний, люблю прогулюватися своєю вулицею, коли цвіте це дерево. До парку йти хвилин десять. Я не спішила, до дванадцятої залишилось двадцять хвилин. Тому, я йшла не спіша, насолоджуючись весняним настроєм.
  Дійшовши до парку, я направилась до нашої лавочки. Вона була захована навколо кущів, це ніби маленьке таємне місце. Наблизившись до нашого місця, помітила, що на лавці хтось спить. Підійшовши ближче почала розглядати. Здається це був хлопець років двадцяти, з русим волоссям, вдягнутий був, можна сказати, по багатому. Але чому ж він спить тут? На бомжа він точно не схожий. Перевівши дух я вирішила розбудити його, і спитатись, що він тут робить.
  ― Вставайте, – штовхнувши його, сказала я.
  Той лиш, щось промимрив під ніс, але не встав. Не стерпівши я пішла до маленького джерела, який був тут для того, щоб пити воду, і набравши в долоні води пішла до нього. Швидко виливши на хлопця воду, відскочила на метрів п’ять. Юнак зразу ж прокинувся і став дивитися на мене своїми сірими переляканими очима. Я зразу ж почала сміятись. Хлопець лиш дивився на мене ошелешено.
  ― Ти хто така? Як посміла? Ти хоч знаєш хто я? – походу він вийшов з ступору, ой перепаде мені зараз.
  Швидко опанувавши себе, я почала відповідати на його питання:
  ― Я Аделіна. Цього тобі вистачить. Посміла, тому що в мене тут зараз буде зустріч другом, а ти розлігся на лавці, як великий «ца-бе». І ні я не маю поняття хто ти. – випалила на одному духу і стала на нього дивитись.
  ― Ну знаєш. Це не твоя лавка, щоб розпоряджатись нею. Тому хочу і сплю тут. Дівчино, чесно, якби ти тільки знала хто я, то навіть не посміла б до мене підійти. Але краще тобі не знати. – відказав той розлюченим голосом.
  ― Ну вибачайте, пане Ца-Бе. Я не хотіла Вас потривожити. Най би дивились на Вас, як на бомжа. І якщо ж ти такий знаменитий, то чому вдома не ночуєш? – цей вискочка починає мене злити.
  ― Не твого розуму справа.
  ― Може й не мого, але я лиш допомогти хотіла. А ти зразу почав кричати. – нахмурившись сказала я, і пішла до виходу з таємного місця.
  Пройшовши половину шляху, я чую як хтось біжить, і враз мене хтось хапає за лікоть і тягне до себе. Я від не очікування, в’їхала в чиїсь груди. Піднявши голову бачу, що це той хлопець. Юнак лиш обійняв мене, я стояла в шоці, і ніяковіла. Адже не кожен день мене незнайомі хлопці обіймають. Але тут я отямилась.
  ― Вибач, але, що ти собі дозволяєш?! – сказала я, і спробувала звільнитись від його обіймів, але ця зараза мене міцно тримає.
  ― Що хочу, те й дозволяю, – відповів той.
  ― Пусти мене. – настояла на своєму. – Ми з тобою знайомі від сили хвилин десять. Кому кажу пусти мене…я що до стіни говорю чи що?! ― це мене вже злить, я почала пручатися, от нахаба яка.
  ― Не пущу. Поки не скажеш, що погуляєш зі мною. – в його очах враз заграли дрібні бісики.
  ― Добре, добре. – сказала я.
  Хлопець враз мене відпустив, і я вже було хотіла тікати, аякже не збиралась я ж з ним гуляти, як він схопив мене за руку.
  ― Що тікати здумала? Хех…не втечеш.
  ― Хоч скажи, як тебе звати, а то буду називати Ца-Бе. – а що прикольне ім’я, але цікаво дізнатись його ім’я.
  ― Марко. Можна просто Марк.
  Юнак ішов до таємного місця. Посадивши мене на лавку, сів поряд зі мною. На годиннику вже тринадцята, а Віті ще й досі немає. Марк сидів і про щось роздумував.
   ― Знаєш. Тебе колись зраджувала дорога тобі людина? – порушив мовчанку хлопець.
 Я була в ступорі. Чи мене зраджували? Так зраджували. І не раз. Я ніколи не згадувала про це, а просто забувала і жила далі.
  ― Так. Зраджувала.
  ― Значить, ти розумієш, весь цей біль, він просто роздирає тебе і твою душу, після того ти не можеш повноцінно жити. Але ти живеш, заради батьків. Яким ти дорожчий за все життя. Ти не можеш їх засмучувати. Ти вештаєшся по парках, шукаючи затишку. Але це тобі не допомагає…
  ― Тоді ти впадаєш в депресію, з якої через місяць чи два хочеш вийти, але не можеш. Навколо тебе все стає чорно-білим. Ніщо тебе не тішить. Слухаючи музику, дивлячись фільми чи серіали, ти лиш добиваєш себе. Ти просто не хочеш жити. Ти не живеш, ти вже просто існуєш, як вазон, який час від часу просто потрібно поливати. Мені колись бабуся казала, що для щастя потрібно двоє. Бо до того ти лиш існуєш на половину, а якщо знайшов свою половину починаєш повноцінно жити. – продовжила я, перебивши Марка.
  Далі ми сиділи мовчки. Раптом я відчула, як хтось бере мене за руку і міцно, але з ніжністю, стискає її. Піднявши голову на хлопця, я замітила, що його сумні очі, які набираються слізьми. Не втримавшись, я обійняла його. Мабуть в нього щось сталось. Мені стало його шкода.



Ariadna

Відредаговано: 01.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись